Читати книгу - "Зорчина пісня"

— А яка різниця?

— Для Колі-Вані ніякої, а для Краги є.

— Хіба?!

— Він тебе за вухо ще не скуб? Ось бачиш, боїться: прийде твій батько з війни і всипле йому за це, а в мене нікого немає, мене можна...

— Чому ж ти Колі-Вані не скажеш? Ніхто не давав права Кразі скубти за вуха!

Галка помовчала й мовила стиха:

— Хворий Коля-Ваня... Скажеш йому, а він і захворіє одразу. Дідько з ним, із Крагою, не відірвав же вуха... Ой, і розквитаюся я з ним колись, довіку пам'ятатиме!

Вони сиділи в очереті на бугуті — довгому земляному насипі. Ці насипи ділили рисове поле на рівні квадрати. Коли рис достигав, воду з квадратів спускали в арик і чекали, поки земля висохне, щоб почати жнива. Волотки рису місцями полягли, переплутались. Зашкарублий глинястий грунт, посічений багатьма тріщинами, колов ноги. Дівчата шкодували взуття й жали босоніж.

У понеділок школу в селищі зачинили до кінця жнив. На високих, оббитих повстю дверях повисло оголошення: «Всі пішли в колгосп».

За ці дні діти навчилися орудувати казахським серпом-різаком, крутити перевесла, в'язати снопи.

Для дитячого будинку виділили найближчу до селища ділянку. Глибокий арик, зарослий очеретом, розділяв плантацію на дві частини. По один бік арика працювали колгоспники, а по другий — дитбудинківці. Й хоча діти виходили з дому на світанку, а верталися пізно ввечері, коли на небі з'являлися перші зорі, робота посувалася повільно.

Колгоспники давно впоралися на своїй ділянці й перейшли на інше поле, а в дітей лишилося понад половину.

— А ще я танці люблю,— казала Галка,— не такі, як Даринка Лебідь танцювала, навшпиньках, а справжні: циганочку, чечітку... щоб душа грала!

Зорка посмутніла. Даринка... Вона там, бідолаха, лежить у лікарні сама... Цікаво, що сказала б Даринка, якби дізналася, що Зорка заприятелювала з Галкою? Розгнівалася б, напевне? Вона ж не знає, що Галка вже не водиться з Наталкою.

— Тобі шкода Наталки?

Гадка здивовано глянула на Зорку.

— А чого її жаліти, хіба вона — хвора?

— Ну, ти ж не схотіла з нею дружити.

— Не люблю, коли перед вихователями вислужуються. Я спочатку гадала, що Даринка та Анка набріхують на Наталку, заздрять, що вона така гарна й що Крага її старостою призначив. А тоді дивлюся, він мене за вухо скубе, а вона перед ним на задніх лапках ходить... Ой, Зорко! Гайда, дивися, Анка з Вірванною он як нас обігнали!

Зорка з тугою подивилася на поле. І що воно за робота така? Жнеш, жнеш, а кінця-краю не видно. Бавовну й то швидше збирати. Там знай собі коробочки оббирай, а тут... Спочатку ріжеш, ріжеш переплутані колоски, потім перевесло крутиш, потім збираєш оберемки в сніп... А що, коли б... Ого-го! Це ж куди швидше!

Зорка підхопилася й побачила Кузьміна, який продирався до них бугутом. Степан Федорович зупинився, тропіки погойдуючись, і подивився на дівчат.

— Так я й знав. Ляхова й Будницька, одна одної варта... Ввесь колектив, власне кажучи, працює, а вони, як дезертири, по кущах ховаються. У чому річ? Чому не працюєте?

— Ми лише на хвильку,— сказала Зорка.

Галка мовчала, роздивляючись дерев'яне руків'я різака.

— Ляхова, ти що — язик проковтнула? Скасовувати мої розпорядження у тебе вистачає зухвальства. Ти гадаєш, я нічого не знаю? Від мене не заховаєшся, зрозуміло? Що?

Кузьмін казав усе це незвично тихо, розглядаючи дівчат темними очима. Білки його очей були жовтавого кольору.

«Бабуся казала, якщо білки жовті, значить, печінка хвора, а від хворої печінки в людей удача псується. Може, тому Крага такий злий?» — подумалося Зорці, а вголос вона мовила, прагнучи вигородити Галку:

— Це я запропонувала, щоб кожний сам запам'ятовував, скільки збере кошиків. Микола Іванович казав же, що зараз усі руки дорогі.

— Ось яка ти, виявляється, свідома... — чи з іронією, чи то здивовано обізвався Кузьмін.

Але Зорка не помітила іронії.

— Я й зараз, знаєте, що придумала? Якщо...

— Гайда працювати! — не дослухавши Зорки, наказав Кузьмін.— Твої цінні пропозиції, Будницька, ми послухаємо на вечірній лінійці, де ти, до речі, поясниш колективові, чому просиділа в кущах половину робочого дня, що?

Зорка аж рота роззявила, та Галка схопила її за руку й потягнула за собою.

— Знайшла перед ким розводитися. Хіба йому доведеш?

— Байдуже! — сказала Зорка.— А я, знаєш, що придумала? Скільки нас усіх? Тридцять п'ять, якщо з Вірванною. Нехай найсильніші жнуть, а слабші — десь троє, готують перевесла,