Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Аж ось він і перед будинком доктора Деманта. Зарипіли ворота. Він зайшов. Служник відчинив йому двері. Лейтенант став чекати. Вийшла пані Демант. На мить його пробрало дрожем. Він згадав свій візит співчуття до вахмістра Слами. В руці ніби відчулася важка, вогка, холодна й хистка рука вахмістра. Перед очима постали темний передпокій і червоняста вітальня. У роті ожив нудкий смак води з малиновим сиропом. Отже, вона не в Відні, подумав лейтенант уже аж тієї миті, як побачив удову. Її чорне вбрання вразило його. Так наче він тільки щойно довідався, що пані Демант удова полкового лікаря. І кімната, до якої оце зайшов, була інакша, мов не зовсім та, в якій він звичайно сидів за життя друга. На стіні висів обвитий чорним крепом великий портрет небіжчика. Він відсувався все далі, як портрет цісаря в казино, неначе був не перед очима й напохваті, а десь недосяжно далеко за стіною, і ти дивився на нього крізь вікно.
— Дякую, що ви прийшли! — сказала пані Демант.
— Я прийшов попрощатися, — відповів Тротта.
Пані Демант підвела бліде обличчя. Лейтенант побачив гарний, ясний блиск її великих сірих очей. Вони дивилися просто йому в обличчя, ті два круглі ліхтарі з блискучої криги. В зимових надвечірніх сутінках кімнати світилися лише очі жінки. Лейтенантів погляд ковзнув до її вузького білого чола і далі, до стіни, до далекого портрета її мертвого чоловіка. Привітання надто затяглося, час було пані Демант запросити гостя сісти. Але вона мовчала. Тим часом відчулося, як смерк близького вечора тиснеться у вікно, і душу обіймав дитинний страх, що в цій оселі світла вже ніколи не засвітять. Жодне доречне слово не спадало лейтенантові на думку. Він чув тихий подих жінки.
— Чого це ми все стоїмо! — нарешті обізвалася вона. — Сядьмо!
Вони посідали коло столу одне навпроти одного. Карл Йозеф сидів, як колись у вахмістра Слами, спиною до дверей. Як і тоді, здавалося йому, від дверей віяло загрозою. Здавалося, вони могли час від часу просто так собі, з власної примхи, нечутно відчинятися і так само нечутно замикатись. Смерк набував усе темнішого забарвлення. У ньому розпливалося чорне вбрання пані Єви Демант. Тепер вона була вбрана в сам смерк. Біле її обличчя, оголене, неприкрите, витало над темною поверхнею вечора. Не стало портрета небіжчика на стіні навпроти.
— Мій чоловік, — промовив крізь смерк голос пані Демант. Лейтенант угледів, як блиснули її зуби; вони були ще біліші, ніж обличчя. Помалу він знову розрізнив і холодний блиск її очей. — Ви були його єдиним другом. Він часто це казав! Як часто він говорив про вас! Якби ви знали! Я не можу збагнути того, що він мертвий! І… — Вона перейшла на шепіт: — що я в цьому винна!
— Винен у цьому я! — сказав лейтенант. Голос його був дуже гучний, невблаганний і чужий для його власного слуху. Він не був утіхою вдові Демант. — Винен я! — повторив він. — Мені треба було супроводити вас додому обачніше, не повз казино.
Жінка захлипала. Він бачив, як її бліде обличчя дедалі нижче схилялося над столом, неначе повільно поникала велика, біла, округла квітка. Зненацька справа й зліва злетіли дві руки, підхопили те обличчя і підтримали його. І на якийсь час — хвилину, другу — не стало нічого чутно, крім хлипання жінки. Вічністю минав той час для лейтенанта. Підвестися й піти, нехай вона тут плаче, подумав він. І справді підвівся. Її руки миттю впали на стіл. Спокійним голосом, що наче виходив з іншого єства, вона спитала:
— Куди ж ви?
— Засвітити світло! — сказав Тротта.
Вона підвелася, обійшла круг столу й трохи зачепила лейтенанта. Він відчув ніжну хвилю парфумів, що відпливла й розтанула. Світло було різке. Тротта змусив себе дивитися просто на лампу. Пані Демант прикрила долонею очі.
— Засвітіть світло над консоллю, — наказала вона.
Лейтенант скорився. Пані Демант чекала біля одвірка, прикриваючи долонею очі. Коли засвітилася невеличка лампа під золотаво-жовтим абажуром, жінка вимкнула горішнє світло. Вона відняла руку від очей, ніби підняла забороло. Вона здавалася дуже відважною, в чорній сукні, з блідим, повернутим до Тротти обличчям. Гнівна була вона й відважна. На її щоках висохли тоненькі цівочки сліз. Очі блищали, як завжди.
— Сідайте отам, на канапі! — наказала пані Демант.
Карл Йозеф сів. З усіх боків, зі спинки, з кутків оточив лейтенанта ніжний оксамит оббивки, підступно і скрадливо. Він відчув, що тут сидіти небезпечно, і рішуче відсунувся на край, зіперся на ефес шаблі й дивився, як підходила пані Єва. Вона здавалася небезпечною повелителькою всіх оцих подушок і оксамитів. На стіні, праворуч від канапи, висів портрет загиблого друга. Пані Єва сіла. М’якенька, невеличка подушечка лежала між ними. Тротта сидів непорушно. Як завжди, коли Карл Йозеф не бачив виходу з котроїсь із багатьох прикрих ситуацій, у яких опинявся, він уявив собі, що вже спроможний піти звідси.
— Отже, вас переводять? — спитала пані Демант.
— Я прошу перевести мене! — сказав він, опустивши очі на килим, зіпершись підборіддям на руки, що лежали на ефесі шаблі.
— Це необхідно?
— Так, це необхідно!
— Шкода! Дуже шкода!
Пані Демант сиділа, як і він, спершись ліктями на коліна, сховавши в долонях підборіддя і спустивши очі на килим. Може, вона чекала слова потіхи, чекала милостині. Він мовчав. Він розкошував блаженним почуттям, що страшно помщається за смерть друга своїм немилосердним мовчанням. Йому згадалися часто переказувані в розмовах товаришів історії про небезпечних гарненьких жіночок, що зводили зі світу своїх чоловіків. До небезпечного поріддя тендітних убивць належала, щонайпевніше, і вона. Треба якомога швидше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марш Радецького та інші романи», після закриття браузера.