Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

цього підрозділу. Одна половина хлопців була тут просто чудова, і я б залюбки ще політала з ними. Але друга половина, яка визначала власну мужність роботою, не могла визнати того, що я працювала незгірш за них. Зрештою, якщо саме завдяки роботі вони почувалися чоловіками, а жінка виконувала її так само добре або навіть краще, то що їм до того?

Наступні кілька тижнів я дедалі більше часу проводила на самоті. То була цілком добровільна ізоляція. Я відмежувалася від людей, що мене оточували, бо не знала, хто з них насправді мені друг. Я стала б під кулі за кожного з цих хлопців, але багато хто з них навряд чи боронив би мене. Вони просто хотіли, щоб я зникла.

Поряд з ТОЦом стояли кілька вантажних контейнерів, схожих на складські, — ми зберігали там усяке спорядження й провіант. На даху одного з них хтось спорудив вишку, до якої вели хисткі сходи. Там нечасто бували люди, передусім через запах «гівностоку», що проходив неподалік. Туди стікалися всі нечистоти з бази, і ми щодня жартували про чарівний аромат Кандагара. Якийсь розумник додумався розмістити аеродром якраз із підвітряного боку «гівностоку». Але, правду кажучи, цей запах мені подобався більше за сморід чоловічого шовінізму, яким тхнуло від деяких колег-пілотів.

Різдвяні вогники на вишці випромінювали різнобарвне м’яке світло, і я зазвичай упивалася там самотністю, дивилася, як сідає сонце, і курила добру сигару. Час від часу хтось піднімався до мене й починав розмову, але говорити мені в ті дні не надто хотілося.

Приблизно на середині служби, в один з найтяжчих періодів, я, спершись на огорожу, дивилася на нічний аеродром, коли на сходах почулися кроки важких чобіт. Я не знала, хто йде, та й мені було байдуже.

— Що за чорт? — почувся незнайомий голос, і я повернулася, щоб глянути на нове обличчя.

— Привіт, — сказала я, не відрекомендувавшись і не подавши руки.

За останні кілька місяців я перестала довіряти людям.

Незнайомець ніби й не помітив цього.

— Привіт! Я Стів.

Я потисла його простягнуту руку.

— Ем-Джей.

— Радий познайомитися, — мовив він, а тоді спитав, оглядаючись довкола: А це що за чорт?

Я не могла не засміятися. Наступні хвилин двадцять ми з ним розмірковували про славну вишку й чарівний аромат «гівностоку». Потім я розповіла йому, як тут і що, а він трохи розказав про себе.

Стів приїхав сюди у складі каліфорнійського підрозділу: у Кандагарі вони мали замінити нас. Ми й далі відповідатимемо за медичну евакуацію, а вони — за пошуково-рятувальні операції. Я тоді ще цього не знала, але Стів Барт, бортмеханік з Орегону, який служив у сто двадцять дев’ятій рятувальній ескадрильї Національної гвардії Повітряних сил Каліфорнії, кінець кінцем стане одним з моїх найближчих друзів.

Незабаром до Стіва підійшли інші з його підрозділу, і вже за кілька хвилин я відчула, як у мене поліпшується настрій. Ці хлопці відразу прийняли мене й були дуже раді почути всі секретики, які я їм виказувала: де, наприклад, найкраща кава або як замовляти сигари. За якийсь час ми вже всі разом сміялися. Нам було добре.

Потім захрипіло моє радіо, і я помчала до приступок, на ходу зриваючи його з пояса. Пробігаючи повз Стіва, я віддала йому сигару.

— Готовність номер один, — почула я різкі звуки з усіх радіо на території, коли бігла до вертольота.

— Не засмучуйся! — гукнув мені навздогінці Стів і підняв мою сигару, салютуючи.

Подумки я відразу налаштувалася до місії, але, коли бігла до вертольота, щоб розкрутити гвинти й приготуватися до наступної подорожі за огорожу, мої кроки були жвавішими. Я відчувала, що знайшла нових друзів, і не могла дочекатися, коли знову побачуся з ними.

Через кілька тижнів моє перше добре враження про цих хлопців підтвердилося. Було четверте липня, і їм хотілося святкувати. Частина хлопців, обмотавшись марлями й еластичними бинтами, удавали легкопоранених. Вони промаршували аеродромом, б’ючи в саморобний барабан, і, на подив наших союзників-британців, увійшли в британський ангар.

Каліфорнійський командир підійшов до очільниці британців, жартома дав їй легенького ляпаса рукавичкою і викликав їх на водяну битву за незалежність колоніальних країн та народів. За зброю правили гігантський водяний пістолет і повітряна кулька війни. Як увесь мій підрозділ, я дивилася на все збоку. І поки всі незадоволено бурчали, я спостерігала за тими хлопцями й дівчатами величезними очима, мріючи й собі стати членом їхньої команди.

Кілька наступних місяців я багато часу провела неподалік від свого ТОЦу, в будівлі, де базувалися пошуково-рятувальні групи, разом з новими друзями з Каліфорнії. Ми ходили в їдальню, грали в баскетбол, тренувалися в спортзалі й змагалися в «Гейло». Ці фантастичні чоловіки й жінки поводилися абсолютно невимушено, проте, якщо доходило до чогось важливого, у них завжди була чітка позиція. Вони були добродушно-веселими й водночас дотримувалися найвищих стандартів. Їх було легко розсмішити, усі ставилися одне до одного так, ніби вони — родина. Я знала, що в моєму підрозділі на мене ображаються за спілкування з ними, але, слово честі, мені було байдуже.

Через кілька тижнів, коли мій підрозділ мав повертатися додому, в усіх на думці були насамперед родина, чизбургери, пиво й чисте повітря, однак, правду кажучи, я не дуже поривалася в Штати зі своїм підрозділом. Кількох людей я вважала друзями, проте з іншими були проблеми.

Випадково я почула, що в одного з пілотів з підрозділу, який повинен нас замінити, от-от має народити дружина. Я шукала можливості й далі вдосконалювати свої навички бойового пілота і з величезною охотою затрималася б тут, серед нових каліфорнійських друзів,