Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Ах, цей Михайло… Бачить вона море широке, ясне, а крил немає щоб перелетіти це море.

Пожити б на всі заставки. Хоч хвилину пожити, як житимуть люди потім, колись, досадно все ж таки бути угноєнням для майбутнього.

В кімнату блідо зазирав місяць. Почала роздягатися та щось заворушилося біля дверей. Відчинила.

Засунувши голову між коліна, сидів чоловік. Покликала. Голову сонно підвів, подивився каламутними очима.

– Їсти.

– Зараз, заходьте обігрітися.

Але він дивився немигаючим поглядом.

– Їсти.

Прибігла, принесла, в руку поклала, почала кликати знов:

– Зайдіть, зараз буде чай, супу зваримо, – за плече взяла.

Той схопив кусень і, вирвавшись, вибіг на вулицю. Пішла до себе, хотіла начистити картоплі, але згадала, що на обід тоді не стане. Закипів чай, налила в шклянку, кинувши таблетку сахарину. Полізла в ящик, щоб узяти хліба, але згадала, що більше немає. Випила так.

Почувала, як болять ноги і голова крутиться, але перемогла себе й пішла на роботу. Було вже дванадцять і вулиці були тихі.

Зустріла Михайла.

– Ти сьогодні на вночішній, я теж.

– Ідем разом, – а в самої голову колом стисло. Похитнулася. Піддержав.

Додому привів. Як ішла – не пам’ятає, вдома краще стало… Михайло докоряв, а їй соромно було за слабість.

– А тобі що? Всі ви хороші, всі пиляєте: і Галя, і ти, а що з ваших слів.

А Михайло думав: «Ну, що з нею робити? Вперта така і ніяк її не переконаєш. Знаю, коли б схотіла, – могла б жити й краще, але всі голодують, то й вона не може про їжу думати».

Був злий на Катерину за те, що всякий, хто схоче, може тягнути з неї соки.

А весна владно будила землю. Ішла Марійка вулицею й побачила проти себе об’яви…

Показовий суд над проституткою.

Цікаво. Треба зайти. Проходили – Данило, Катерина, Петро; убік шугнула, а серце застукало… Не змінився він майже.

Зайшла усередину. Сіла. Шукала очима.

– Суд іде.

Встали всі. Витягнула й собі шию. Ледве не впала: і він в суді. Що він буде казати про неї? Злякалася, – ніби від слів його залежало все… А як покарає? Вибігла.

Опинилась наприкінці міста, знов сила якась тягла туди, де судитимуть її. Як повернулася, скінчився допит свідків. Почалося обговорення.

– Слово належить прокуророві.

Встав Іван, почав. Кожне слово кололо у саме серце. І хто ж! Він – Іван.

– Ах ти, сволоч проклята! – Встала, стиснула руки. – І вбити тебе мало.

– Тихше, тихше, – закричали на неї. Сіла. Скінчив той…

Підвівся Данило. Напружилася Марійка: «А що скаже він. Те ж саме? Ні». Той почав ще здалека, як ішла вона в місто, з села, як голодувала, як перше там, на задвірках, віддалася і як…

– Правда, правда, – шепоче Марійка.

Він все знає. Радісно підійде вона до нього і все-все розкаже, а він допоможе…

Суд скінчився і присуд був: «Ні, не винна». Коли виходили, за руку Данила.

– Чекайте!

Озирнувся здивовано, впізнав.

– Ти?.. Марійко! – За руку взяв, незрозуміло подивився на нафарбовані губи й на капелюшик.

– Ходім.

– Як, коли ти приїхала?

– Ходім, розкажу все, – потягла вбік.

– Що ти? Чому не зайшла?

– Так, – і заплакала.

У садку розповіла