Читати книгу - "Танець білої тополі"

жила, чекав, коли вона покине цей світ і відправиться у засвіти. Набридло йому, бачте, чужі приміщення орендувати. Від фірми місто мало б зиск, бо податки йдуть до міської казни, а від собачого притулку саме тільки лайно смердюче. Нам ще, мовляв, далеко до багатої Європи, щоб такими дурницями займатися. Виявляється, ми йому дорогу перейшли. Тепер зрозуміло, звідки ноги ростуть у наших проблем. Притулок декому – як кістка поперек горла, бо це ж чималий шмат землі під забудову. Або ще під щось. У Києві, наприклад, крутий мажор хоче на місці притулку для тварин дороги для гонок зробити, бо там поруч його улюблений мотодром. Але ж йому «мєшают еті дурацкіє шавкі».

– І що ти йому відповіла? Не київському мажору, звісно, а нашому, місцевому патрицієві?

– Що він не бідніший за всю Європу. Щоб запив свої плани холодною водою. А місто, крім зиску, ще й совість повинне мати.

– Зрозумів і зразу ж перевиховався?

– Смієшся? Сказав, що я дурна і ще дуже-дуже пошкодую. Здається, Ніко, це була погроза.

Ніка не боялася ночувати у притулку. Поруч муркоче Димка, а навколо стільки охоронців, що нікому і на думку не спаде пробиратися до старої халабуди. Та й що тут можна поцупити? Хіба торбу дешевих круп чи коробку кісток, обчищених від м’яса до далі нікуди. Але цієї ночі їй направду стало страшно. Прокинулася від жалібного скавуління. Вибігла на подвір’я. Двоє собак корчилися біля огорожі, кілька збилися у зграю і намагалися щось вирвати одне в одного. Вона розігнала їх. На землі лежав клубок тельбухів. Від притулку намотувала дорогу на колеса іномарка. Вона не розгледіла ні номерів, ні кольору, але чомусь подумала, що це автівка Краскова.

Наступного ж дня в Інтернеті з’явилася інформація про аферистку із «Доброти» Лану Довжик на прізвисько міс Міцний Горішок, яка наживається на спонсорських грошах, а бідних собак доводить до голодної смерті. Публікацію доповнили знімками бездомних псів із запалими боками і двома собачими трупами.

Лана аж заплакала. Але плакала недовго. Витерла сльози, зціпила зуби і пішла боротися за правду. Інтернет-видання відмовилося спростовувати матеріал – воно надрукувало його, як проплачену рекламу. І взагалі, на нього, виявляється, навіть до суду не можна подати. Немає поки що такого закону, щоб судити за наклеп в онлайн – це ж не газета на паперовому носії. Лана пішла в інші інстанції. Вимагала, щоб мертвих собак дослідили на наявність отрути. Їй назвали вартість такого лабораторного дослідження. На цьому все могло б і завершитися, бо таких грошей у Лани, як і в Ніки, не було. Але міс Міцний Горішок не здавалася. Вона дійшла і до міліцейського начальства, і до прокуратури. Експертизу таки провели. Виявилося, що собак отруїли речовиною, яку останнім часом використовують так звані догхантери – «мисливці на собак». Більше того, в Україні вже офіційно зареєстровано товариство догхантерів.

Лана не могла зрозуміти: як же так може бути, щоб у тій самій країні діяли і Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження», і Товариство догхантерів, яке відкрито схвалює вбивство безневинних тварин?

За кілька днів хтось знову навідався до притулку. Цього разу перерізали дротяну загорожу з одного боку території. З десяток собак вискочили в утворену діру. Наступного дня троє голодних втікачів повернулися, решта знову поповнили ряди бродячих.

– Нічого, весною ми зведемо звукоізолюючий мур замість цього дротяного друшляка, – рішуче заявила Лана. – І свою смердючу фірму той грошовий лантух збудує тут хіба через мій труп.

* * *

Ніка не зізналася Лані, хто для неї власник «смердючої фірми». Але вирішила ще раз поїхати до його маєтку. Сама не знала, чого хотіла більше: викликати на дуель Краскова-старшого чи просто побачити Краскова-молодшого. І навіщо їй його бачити? І чого вона про нього весь час думає? Так, думати думає, але зізнаватися, ким йому доводиться, поки що не збирається. Треба все з’ясувати, перевірити. А раптом Регіна щось наплутала, просто передала їй плітки про історію появи сина Владлена-Владислава Краскова? Мало що могли наговорити язикаті хвеськи на фабриці штучних тканин. Але їй би дуже хотілося, щоб у неї був брат. Хоч Віталик зовні так схожий на батька.

Довго натискала на клавішу дзвінка біля хвіртки з художньою металевою ковкою. Показала язик у відеокамеру, розміщену на стіні, якраз навпроти. Мабуть, через ту камеру її розглядали на моніторі в будинку. Може, навіть звіряли з фотографіями тих, кому вхід дозволено. Що ж, хай бачать.

– Вам до кого? – пролунало нарешті у домофоні соковите колоратурне сопрано.

«Цікаво, це пані-товаришка Люська Краскова чи хатня працівниця?» – подумала Ніка. І випалила несподівано для себе:

– До Віталика. Я його однокласниця.

– Віталію Владиславовичу, до вас прийшли!

Жінка, мабуть, забула вимкнути домофон чи, навпаки, хотіла, щоб вона почула відповідь самого молодого господаря.

– Однокласниця? Дуже мило, дуже приємно і дуже-дуже несподівано! Хай заходить! – почулося радісне.

За мить у хвіртці щось голосно клацнуло, і вона відчинилася. Власниця сопрано виявилася зовсім не схожою на чарівну фею з ангельським голосом, як її уявила Ніка. Скоріше – домомучителька фрекен Бок з мультика про Карлсона. Вона вже стояла на порозі будинку і прискіпливо розглядала гостю.

«Що я роблю? – подумала Ніка, заходячи слідом за нею в передпокій. – Що я роблю? До чого тут Віталій? І що я йому скажу?»

Але він уже їхав назустріч на своєму блискучому візку.

– Was ist das? Wie gent es Ihnen, liebe freulein?

– Що? – перепитала Ніка.

– Хіба ти німецької не знаєш? – перепитав сердито.

– Я