Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Я довго мовчала. Мене лихоманило.

— І ви все це знали?

Він кивнув.

— І не попередили?

— Ти б злякалася. Решта могли... ну, не злякатись, але засумніватися. Зрозумій, я не міг би наказати ні їм, ні тобі. А брати його необхідно було, навіть знаючи, що він таке. Особливо знаючи.

— А я пішла туди сама...

— Молодець.

— Що?!

— Ти пішла туди, тому що прагнула врятувати людину. Ти правильно вчинила. Дівчина тобі чужа, її татко — мерзотник і гнида, злочинець, тварина... Але ти пішла, бо ти на боці людей. У наших не залишилося вибору — вони пішли за тобою, щойно Гриша одержав твою есемеску з адресою... І мені ти теж не залишила вибору.

— Ви взяли цю фігню на коліщатах...

— Забудь, що ти її бачила. Це смертельно небезпечна річ. Її в жодному разі не можна застосовувати так, як я це зробив сьогодні.

— Чому не можна?!

— Тому що найменший промах означатиме екологічну катастрофу. З жертвами.

Ледь чутно гула холодильна установка. Шелестів холодоагент у невидимих трубах. Стукали кісточки доміно.

— Ну ходімо, ти ж змерзнеш, — він подав мені руку. На ньому, як і раніше, був тільки старомодний костюм без краватки, з розстебнутою на верхній ґудзик смугастою сорочкою, а долоня виявилася майже гарячою.

— Ви його заморозили, а ми його упустили, — сказала я.

— Не ви перші.

— І він і далі вбиватиме людей...

— Особливо збоченим способом, — сумно погодився Інструктор. — Але спробувати й програти — набагато краще, ніж відмовитися від спроби. Наступного разу він полетить у портал — пригадаєш моє слово.

— Як вас звуть?

Він здивувався:

— Інструктор.

— У вас же було ім’я, поки ви не стали охоронцем.

— Було та загуло.

— А...

— Що?

Ми вийшли в бетонний коридор, довгий і холодний, що пролягав на страшенній глибині. Над нами громадились переборки й перекриття, масив землі, фундамент і вся громада Головної будівлі. Страшно уявити.

— Цей... ця Тінь пропонувала мені... Нібито розповісти про мого батька.

— А хто твій батько?

— Я не знаю, отож-бо й воно, — моя рука торкнулась амулета. — Я думаю... він був не зовсім... проста людина. А скоріше за все, зовсім непроста. І не людина. І, можливо, він був якось пов’язаний з Темним Світом.

Інструктор нерозбірливо гмикнув. Ми зупинились перед ліфтом; тут було тепліше, можна було зняти куфайку, вушанку й валянки й скласти все це в стару шафу.

— Скажіть, будь ласка. Ви знали мого батька?

Він непевно хитнув головою. Це можна було витлумачити як «ні», але за великого бажання — як «так».

— Добре, я тоді спитаю конкретніше... Ви — мій батько?

Він поперхнувся. Навіть закашлявся. У мене спалахнули вуха: внутрішні пориви, як завгодно сильні, не повинні так просто перетворюватися на слова. Кажучи просто, думай, перш ніж молоти язиком.

— Ти вмієш здивувати, — прохрипів він, відкашлюючись. — Відповідь — ні. Та й навіщо тобі потрібний такий батько, як я?

Мені потрібен будь-який, подумала я, але тепер уже промовчала.

  ще раз переконалася, що у Гриші й Лізи просто приголомшлива квартира — у ній на душу сходило справжнє умиротворення. Особливо на кухні. Особливо за столом. Може, причина в Гришиних картинах?

— Інструктор, — замислено говорила Ліза, — любить нагнітати, перебільшувати, залякувати...

— Навіщо?

— Характер такий. Максималіст, перфекціоніст, до того ж мертвий майже сімдесят років... Тобто ні живий, ні мертвий. Я б уже звихнулась, а він — боєць... Старорежимна людина, тепер таких не роблять.

— А ця стара Тінь...

— Консерви.

— Ну так... Вона ж просто зараз когось жере!

— Просто зараз відбувається безліч жахливих речей, — по-філософськи зазначила Ліза. — Хтось умирає, хтось убиває, хтось втрачає надію. І прекрасні справи теж діються просто зараз: хтось любить, хтось рятує, хтось народжує...

— Що робити з Тінню, яку ми впустили?

— Нічого. Чекати, поки засвітиться заново, і йти... тільки всім разом.

Ліза робила рибні котлети. Взагалі-то кулінарія не була її