Читати книгу - "Лабіринт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пелетьє зняв каблучку зі свого великого пальця й показав їй:
— Це вигравіювано всередині, всі охоронці носять такі каблучки.
— Ні, тут, у Шато. Сьогодні я купила сир на базарі і взяла дощечку зі своєї кімнати, щоб принести його. Такий самий візерунок вирізано на її нижній частині.
— Але це неможливо. Він не може бути таким самим.
— Присягаюся, що це так.
— Звідки в тебе ця дощечка? — нетерпляче запитав батько. — Думай, Алаїс. Хтось дав її тобі? Може, то був подарунок?
Алаїс захитала головою:
— Я не знаю, не знаю, — повторювала вона у відчаї. — Цілісінький день я намагалася пригадати, але так і не змогла. Найдивніше те, що я була певна, ніби доти бачила цей візерунок ще десь. Хоча сама дощечка не була мені знайома.
— А де вона зараз?
— Я залишила її в кімнаті на столі. А що? Гадаєш, вона має значення?
— Отже, будь-хто міг її бачити, — розгублено пробурмотів Пелетьє.
— Либонь, так, — занепокоїлась Алаїс. — Гільєм, будь-хто зі слуг, я навіть не можу сказати точно.
Алаїс поглянула вниз на каблучку батька і раптом усе стало на свої місця.
— Ти думав, що тим потопельником був Симеон? — промовила вона поволі. — Він другий охоронець?
Пелетьє мовчки кивнув і додав:
— Не було жодної причини вважати, що то він, але я настільки розтривожився.
Він нахилився до доньки, стулив її пальці на merel і сказав:
— Не треба більше запитань, Алаїс. Потурбуйся гарненько про це, бережи його. І заховай дощечку з лабіринтом туди, де її не знайде цікаве людське око. Вони знадобляться мені, коли повернусь.
Алаїс підвелася.
— Так що з дощечкою...
Пелетьє, посміхнувшись, відповів:
— Я міркую над цим, доню.
— Та чи означає вона, що в Шато є хтось, хто знає про існування Книг?
— Ніхто про це не може знати, — промовив батько грізно. — Якби в мене виникали щодо цього запитання, я б сказав тобі. Все. Більше ані слова.
Пелетьє промовив це завзято і палко, але вираз його обличчя вказував на те, що він і сам не дуже певен.
— Але якщо...
— Basta[23], — тихо перервав її Пелетьє, здіймаючи руки. — Я кажу: годі.
Він стис Алаїс у своїх міцних обіймах. Його до болю знайомий запах змусив дівчину розплакатися.
— Усе буде гаразд, — промовив батько. — Ти маєш бути мужньою. Роби тільки те, що я тебе прошу. — Він поцілував її у маківку. — На світанку приходь побажати нам успіху.
Алаїс кивнула, не наважаючись відповісти.
— Ben, ben[24]. А тепер поспіши. І нехай тебе береже Господь.
* * *На одному подиху Алаїс пробігла темним коридором, добачаючи привидів та демонів у кожній тіні, аж поки не вибралась на подвір’я, їй паморочилася голова. Старий знайомий світ раптово став схожим на своє віддзеркалення: і той, і той можна впізнати, але водночас вони обоє зовсім різні. Пакунок, захований під сукнею, здавалося, пропалював дірку на її шкірі.
Надворі було прохолодно. Більшість людей розійшлися по домівках на ніч, хоча досі ще світилося в кількох кімнатах, що виходили на головне подвір’я замку. Вибух сміху охоронців у сторожці змусив її аж підстрибнути. На хвильку їй здалося, що в одній із верхніх кімнат вона помітила силует чоловіка. Але потім перед нею промайнув кажан, відволікши її увагу, і коли вона знову поглянула вгору, то у вікні вже погасло світло.
Алаїс прискорила ходу. Батькові слова ще крутилися в її голові, усі ті запитання, які вона б мала йому поставити.
Зробивши ще кілька кроків, Алаїс зупинилася, відчуваючи поколювання в шиї. Вона озирнулася через плече.
— Хто тут?
Їй ніхто не відповів. Вона знову гукнула. У пітьмі причаїлося лихо, вона відчувала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт», після закриття браузера.