Читати книгу - "Вітер часу"

– Навряд чи Віктор Іванович отримав ті гроші, бо він приводив мене у банк, щоб я сказав, що видобування і переробка нікелевої руди родовища нерентабельні. Я вважаю, що його вбили, бо він багато знав і міг свідчити на суді, коли б афера розкрилася.

Слідчий гостро подивився на Андрія Володимировича.

– Можливо, – сказав він. – Давайте я підпишу вашу перепустку. Якщо буде потрібно, ми вас знову покличемо.

Від слідчого Андрій Володимирович поїхав у свій інститут. Він пройшовся по кімнатах, де працювали його співробітники, подивився, як просувається робота над монографією. Усі були на місцях, навіть Бориславський нікого не надіслав у геологічний фонд за матеріалами. Андрій Володимирович увійшов у свій кабінет, вирішив попрацювати. Для цього йому була потрібна карта, поліз її шукати по шухлядах, навіть під своїм письмовим столом, де стояли ящики з пробами руд і гірських порід. Тут під кришкою столу він побачив якусь круглу коробочку, прикріплену скотчем. Андрій Володимирович відразу зрозумів, що це «жучок», подібні прилади він бачив в кримінальних фільмах. Спочатку він хотів зняти його, а потім вирішив, що краще показати майорові, як є, може той знайде відбитки пальців. Він вийшов у коридор і по мобільному зателефонував Миколі Михайловичу, щоб приїхав, якщо може, тільки в цивільному. Хай скаже на прохідній, що до нього.

Майора довго не було, Андрій Володимирович навіть встиг чаю попити. Нарешті у двері постукали, майор прийшов разом з Іваном Михайловичем, старшим слідчим прокуратури. Майор привітався, а слідчий сказав:

– Ми вже бачились.

Вони закрили двері на ключ і почали роздивлятись «жучка». Потім слідчий дістав прозорий конверт, обережно зняв «жучок» і сховав його в конверт.

– Хто, крім вас, має ключ від кабінету? – спитав він.

– Він висить на дошці біля прохідної, там прибиральниця бере, коли мене нема.

– А хто-небудь ще може взяти?

– Може, але треба записати, хто бере і розписатись у журналі на прохідній.

Поки вони розмовляли, майор дістав якийсь прилад з навушниками, включив його, походив по кімнаті, а потім повідомив, що жучків більше немає. Коли слідчі пішли, Андрій Володимирович теж вийшов, він хотів розпитати співробітників, хто без нього заходив до кабінету, але таких не знайшлось.

Андрій Володимирович чекав на дзвінок від майора Шевцова або слідчого прокуратури, щоб узнати, хто встановив «жучка» в його кабінеті. Але ніхто не зателефонував. Нарешті, він сам подзвонив майорові, з яким у нього встановилися майже дружні відносини, але майор відповів, що сказати нічого: в журналі не було записів про те, хто брав ключ, а під кришкою столу і на самому «жучку» не знайдені відбитки пальців.

Андрій Володимирович не здивувався, адже черговий, у якого був журнал, міг відлучитися до туалету або ще кудись, а ключ висів на дошці біля прохідної. Відсутність відбитків вказувала на те, що той, хто встановлював «жучок», був у рукавичках. Щоб уникнути повторення випадку, Андрій Володимирович поставив на двері другий замок, а ключ нікому не давав. Прибиральниця була змушена прибирати, коли він був на роботі. Ані директор, ні Бориславський не заперечували, можливо, побоюючись, що їх звинуватять в установці «жучка». Користуючись цим, Андрій Володимирович висунув вимогу дати йому окремий телефонний номер, оскільки його, мовляв, підслуховують. Керівництво знову погодилось, номер знайшовся. Це стало до речі, бо Андрієві Володимировичу був потрібен телефон, оскільки намічався новий грант на екологічні дослідження.

Наприкінці тижня до нього зайшла секретарка Бориславського, сказала, що в понеділок об одинадцятій годині ранку призначене засідання відділу, він має забезпечити присутність своїх співробітників.

На засідання відділу, звичайно, усі прийшли, розташувались у великій кімнаті, де Бориславський влаштовував бенкети. Цього разу бенкету не було. На місці голови сидів Бориславський, який випромінював доброзичливість до усіх відразу. Він сказав, що за згодою директора інституту їх відділ буде проводити міжнародну конференцію з перспектив пошуків родовищ молібдену в Україні, тому він запрошує усіх підготувати тези доповідей для збірки. Андрій Володимирович заперечив, що в Україні відомі ледве три-чотири дрібні рудопрояви молібдену, відділ ними не займається і писати нема про що.

– Нічого, покопирсайтесь в геологічному фонді, які-небудь зачіпки знайдуться, – відповів Бориславський.

Інші співробітники відділу помовчували.

– А хто ж братиме участь в Міжнародній конференції? – не вгамовувався Андрій Володимирович.

– Ну, важливо розіслати запрошення, – сказав Бориславський, – а там вже хто-небудь знайдеться. Я особисто завтра відправляюсь до Москви, поговорю там в інститутах. Замість мене залишиться Маша, – кивнув він у бік своєї секретарки.

– В нашому відділі, крім вас, три доктори наук, – знову виступив Андрій Володимирович. – Якось не зовсім зручно залишати секретарку замість завідувача відділом.

– Нічого, – ховаючи посмішку, відповів Бориславський, – вона аж ніяк не втручатиметься у ваші наукові справи. Тільки послідкує за порядком.

Усі перезирнулися, але знов промовчали.

– Ну, йдіть, працюйте. Тези доповідей щоб за два тижні були у мене на столі.

Незадоволений Андрій Володимирович пішов до кабінету і включив комп’ютер. Він вирішив подивитись в Інтернеті – чи є на давніх щитах, подібних до Українського, які-небудь більш-менш значні родовища молібдену. Крупними виявились мідно-молібденові родовища, але не щитів, а складчастих областей мезозойського і, меншою мірою, палеозойського віку. Таким чином, виходило, що передумов до виявлення крупних родовищ молібдену в Україні нема. Поміркувавши, Андрій Володимирович вирішив зробити доповідь про молібденові родовища Світу і показати, що перспективи їх пошуків в Україні відсутні. Він відразу взявся до роботи, поклавши на свій стіл книги і відбитки