Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Як вона?

— Все добре, але ваше прохання щодо гарантії її безпеки виявилося дуже завбачливим.

— На неї напали?

— Так, аж троє. Добре, що мої люди помітили їх трохи раніше і потім вели, то графиня не постраждала.

— Ви взяли їх?

— На жаль, тільки одного. Два інших чинили такий опір, та ще з ножами, що довелося їх застрелити.

— Чи можна поспілкуватися зі вцілілим гостем?

— Можна. Але, Іване Карповичу, що за гру ви ведете? Я би не хотів устрявати в якусь чужу війну, — сказав пан Бекір. Він був у горах поважною людиною, знаю, що займався контрабандою, був обережним.

— Я теж не хотів і обіцяю, пане Бекіре, що самотужки закрию цю справу так, що вона вас більше не потурбує.

— Ні, Іване Карповичу, якщо треба, я готовий допомогти, але мушу знати, що коїться.

— Я і сам не знаю. Може, гість нам розповість?

— Може. Ходімо.

Пан Бекір повів мене в підвал свого будинку. Глибокий, викладений кам’яними брилами. У підвалі, в невеличкій кімнаті, валявся скривавлений чоловік.

— Він не хотів говорити, тож моїм людям довелося попрацювати з ним. Зараз він готовий розповісти все, наче на сповіді, — пояснив пан Бекір. — Ти ж розкажеш нам?

Хлопець перелякано закивав головою. Він був зламаний. І все розповів. Про старовинне село Підреброве, яке вже не одну сотню років жило дивовижним промислом — убивствами та пограбуваннями перехожих, що мандрували шляхом. Кожен житель села був задіяний у цій кривавій справі. Діти стежили за подорожніми, жінки варили страви, у які додавали снодійне, а чоловіки вбивали поснулих перехожих ударами довгих ножів просто в серце. Вбивали обережно, щоб не було прямих доказів того, що людина загинула саме в Підребровому. Ніколи не залишали свідків. Тому й шукали та намагалися вбити Алевтину, яка все бачила і могла розповісти поліції.

— Ціле село вбивць? Іване Карповичу, це що, правда? — здивувався пан Бекір.

— Десь сорок дворів убивць, — кивнув я і спитав хлопця:

— Куди ви діваєте тіла вбитих?

— Вивозимо до болота.

— І скільки ви вбиваєте?

— Раніше було по кілька людей щодня. Але як побудували залізницю, то людей шляхом стало ходити менше. То два-три на тиждень. Нам довелося чатувати на станції, щоб привозити людей звідси.

— Чому ви почали полювати на графиню?

— Бо вона прихистила ту дівку, тобто і сама могла дізнатися про нас.

— А як ви довідалися, що вона в Криму?

— Вона дала телеграму конторі у Льгові. Просила дізнатися про якогось чоловіка, який зник. Ми купили людину в конторі, і він сповістив про телеграму. Ми поїхали сюди.

Хлопцеві було важко розмовляти, бо в нього набрякли розбиті губи і не було багатьох зубів.

— Ваші люди знову приїдуть сюди? — спитав я.

— Так, поки графиня буде жива, наші не заспокояться.

— То доведеться їх заспокоїти, — скривився я.

— А що ви зробите? Поліція має свою пайку і не чіпатиме нас. — Хлопець усміхнувся. — Відпустіть мене. І віддайте ту дівку. Пообіцяйте мовчати, і тоді ми забудемо про вас із графинею.

Тут і я усміхнувся:

— Ніколи я не домовлявся зі вбивцями і починати не збираюся.

— Інакше ми вб’ємо графиню! І тебе, якщо ти станеш у нас на шляху!

— Здається, він погрожує вам, Іване Карповичу, — здивувався пан Бекір.

— Ага, мабуть, ваші хлопці занадто сильно били його по голові.

— Вам доведеться домовлятися! Або вмерти! — захрипів хлопець.

— Скількох ти вбив? — спитав я.

— Що? — Він подивився на мене.

— Коли ти почав убивати і скількох ти вбив?

— Почав у дванадцять років. Спочатку просто допомагав, дорізав, потім уже працював сам. Вбивати ж теж треба вміти, — хлопець усміхнувся. — Тепер на мені сорок три трупи. Залишилося сім.

— Залишилося для чого? — спитав я.

— Щоб я міг одружитися. Півсотні вбитих означали, що підліток змужнів і став чоловіком, йому можна одружуватися. В мене є наречена, — він усміхнувся. — Вам доведеться домовлятися. Якщо не хочете скуштувати наших ножів.

— Мушу тебе розчарувати, хлопче, — сказав я йому. — Пане Бекіре, мені все зрозуміло, можемо йти.

— Стій! Куди? Наші вб’ють вас! Стій! — Він кричав, двері зачинилися, у коридорі його майже не було чутно.

— Іване Карповичу, ви не робите помилки? — спитав господар. — Бо іноді буває вигідніше домовитися.

— Іноді вигідніше не рахувати вигоду, — запевнив я.

— Але вони ж атакуватимуть вас. Ціле село холоднокровних убивць! Навіщо вам ця війна?