Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

й потягли вниз до табору якісь ящики. Невже знайшли скарби? Он серед них і Агнешка була, помітна у світлі ліхтарів. Але зовсім не радісна, на відміну від інших. Хлопці усміхалися, вона їм щось казала, а ті не чули. Наче глухі. Зайшли до табору. Невдовзі з нього вийшов хтось і почав гасовою лампою миготіти. Тричі, потім іще тричі, і ще. Наче знак якийсь комусь подавав. Але кому і що за знак? Не роздивився я, хто саме то був, бо ж усі компаньйони одягнені однаково, ще й у широких капелюхах, які обличчя прикривають.

Чоловік сигнал подав і повернувся до табору. У світлі місяця, що вийшов з-за хмар, я помітив якісь рухи у степу. Придивився. Наче хтось наближався. Обережно так, майже плазував. Один, іще один. От уже біля огорожі вони. Я бінокль навів, думав, що то мужики паралатівські. А воно ні, не мужики, принаймні одягнені по-міському. І пішки, а не верхи. І так наче при зброї, хоч точно я роздивитися не зміг. Нарахував гостей із півдесятка, як не більше. Усі в табір пролізли. Потім постріл пролунав, мабуть, із кольта. І тиша. Я трохи почекав і пішов обережно до табору. З того самого боку заходив, звідки й гості. Наблизився, почув, що вози розвертають. Ще ближче підійшов, побачив, що коней запрягають.

— А що з тими робити? — спитав хтось.

— Прирізати, нам свідки не потрібні,— відповів інший. З голосу я впізнав голомозого, якого ввечері зустрів. — Бабу тільки залиш. Бабу продамо, мед-баба.

— А того, вченого-гриба моченого?

— Теж прибрати, дурня такого. Думав бродяг втемну використати.

Засміялися. Хрипко, напружено.

— Вантажте ящики, кінчайте дурників, і поїдемо, — наказав голомозий.

— Слухай, Мох, давай зараз усе поділимо, — сказав один. З голосу чутно, що боявся, але говорив.

— Що? — аж гримнув голомозий.

— Усі так хочуть. Зараз поділити, а не потім, на малині. Щоб кожен зі своїм рижйом розходився, так спокійніше. — Це другий уже сказав, а інші закивали.

— Ви що ж мені не вірите? — спитав Мох.

— Віримо, віримо. Тільки власній кишені ми більше віримо. Давай зараз ділитися, Мох. Зараз, ніхто вечора не чекатиме, — загомоніли.

— Дурні, нам зараз кігті треба звідси рвати, а не ділитися! Паралатівські мужики можуть налетіти! І голови тоді втратимо! — рішуче сказав Мох.

— Ні, ділимо. Всі бродяги так вирішили.

— Дурні!

— А ти, Мох, проти всіх не при.

— А ти мені не вказуй, що робити! — заревів Мох, і почалася бійка.

— Бля! Ножем! Ножем штирконув! — закричав хтось.

Я забіг до табору і побачив бродяг, що качалися на землі, намагаючись зв’язати свого ватажка.

— Ану спокійно! Руки догори! Руки догори! — наставив на них браунінг. Бродяги завмерли, здивовано дивилися на мене.

— Ти хто? — спитав один.

— Та це той, сищик. — Скривавлений Мох сплюнув.

— Ти ж поїхав геть? — здивувалися бродяги.

— А тепер приїхав. І не рипайтеся краще. Бо пристрелю.

— Лікаря мені треба. Лікаря, — захрипів один із бродяг, що лежав і тримався за бік, почорнілий від крові.

— Частку хочеш? — спитав Мох. — Нас семеро було, одного пристрелили. — Кивнув на тіло, що лежало посеред табору. — Один дійде вже скоро. — Кивнув на пораненого ножем. — Ти тепер шостим можеш стати. Поділимо все на шість частин. Тут жирний шматок, багатим будеш, Іване Карповичу.

— Диви як, тебе свої ледь не придушили, весь у крові, а про шматки думаєш, — здивувався я.

— Думаю, завжди думаю. Тим-то ми, Іване Карповичу, від лопухів і відрізняємося.

— Ми? — здивувався я.

— Ми, Іване Карповичу, ми. Ви ж не лопух, ви вбити можете і вбиваєте. А лопух не може. Бо він — слабкий. Лопух для того і потрібен, щоб його дурити, шкіру з нього зняти, за дурня мати. А ми з вами, Іване Карповичу, не лопухи. Ми — люди. Нам усе тут належить, і ми маємо право брати, маємо право вбивати, на все що завгодно маємо право. І ви це знаєте і неодноразово цим користувалися. А як такого почастуєш, то ніколи не забудеш. — Мох зареготав. — Беріть частку, Іване Карповичу, і розійдемося спокійно.

— Люди, кажеш?

— Люди. Ми — люди, а ото непотріб! — кивнув Мох на зв’язаних компаньйонів.

— Слухай сюди, лайно злодійське. Ніколи я з вами не був і ніколи не буду. До нігтя приводив вас, душогубів клятих, і робити те саме буду далі. Бо ви, злодюжки, — непотріб людський, лайка в бік Господа. Бо він створив вас за своїм образом та подобою, а ви плюнули на милість божу і варті лише покарання.

Мох недобре подивився на мене, інші злодії теж.

— Бий його! — крикнув. Хитрий був, першим не побіг, а штовхнув на мене одного з босяків. Я вистрелив і відстрибнув. Інші теж кинулися, але набої в мене були, всіх поклав. Окрім Моха.

Він ішов