Читати книгу - "Терези"

І шеф додав пару нецензурних слів. Для особливо тупих лохів.

– Твоя машина на стоянці біля готелю «Сихів», ключі у Степана. Наш договір надалі чинний, поки ми не викриємо злодія, а не хочеш – я тебе не тримаю. І не переживай так, у курсі справи були тільки Степан, Шумахер і Зорян. А вони не з балакучих.

Олександр сам не розумів, чому він із цим нахабним молодиком, який вважає себе пупом землі і сміє кидати виклик самому шефу, досі розмовляє, чому не вижене під три чорти?!

Може тому, що він твоя єдина надія?..

– Охолов? Ну то забирайся. У мене нема ні бажання, ні часу з тобою теревені розводити. Якщо хтось спитає, я викликав тебе, щоб повідомити, що гроші знайшлися…

Нахабний молодик мовчав, втупивши у нього грізний погляд. І навіть не думав іти!

– І я не вибачатимусь, зрозумів?! – гаркнув Олександр одним з найгрізніших своїх басів. – Щоб за мить духу твого тут не було!

Молодик опустив очі, потупцяв, тоді…

– Будете мені винні, – бовкнув і вийшов з його дому на територію його фірми так, наче то були його дім і його фірма.

Ну нічого, ми ще побачимо хто кого!..

Олександр обережно зачинив двері і довго стояв перед ними в невеселих роздумах.

– Добре працюєш, – похвалив його Володя, чорнявий, повненький, в окулярах, весь час усміхнений, один з тих нормальних змінних, які хоч і тримають усе під контролем, але і розслабитися дозволяють, і про Лешека розповідають спокійно, без метушні. – Я тут згадав: Олексій Лускувець не ладив з Шумахером. З усіма водіями ладив, а з ним ну ніяк. Та Шумахер якийсь далекий родич шефа, тому не ладити з ним небезпечно. Тому тут ніхто тобі правди не скаже, навіть коли щось знає. Подейкують, що ти теж якийсь родич його дружини, отож тобі все сходить з рук…

– Хто таке сказав?

– Та всі кажуть…

Коли Володя пішов на обід, до Максима підійшов Зорян.

– Ти той, не водився б з ним.

– Не зрозумів?

– Ти ще новенький, не знаєш тут усіх розкладів.

– Ну то розкажи мені! – розізлився Максим. Останнім часом він часто злився і через усвідомлення цього злився ще дужче.

– Не можу.

– Ага, вже знаю, мені ніхто нічого не хоче говорити, бо я родич шефової Богдани, так?

Зорян скинув брови і сказав своїм неприємним монотонним голосом:

– Не знаю, не чув…

– А що чув?

– Кажуть, що ти…

– Ну?

– Що ти стукач.

І що ти на це, Лешеку?

Ти стукач, Максе, хіба ні?

Зорян ще трохи постояв біля стелажа з перев’язкою і, не почувши відповіді, пішов. Мабуть, усе зрозумів без слів.

Володя перерахував бинти, глянув на роздруківку і знову перерахував.

Недостача! Добре, що тільки бинтів. Поки що. Страшно подумати, що буде далі.

Руки пообривав би таким злодіям. Красти бинти! Це ж треба додуматися!

Хоча, можливо, хтось із новеньких передав аптекам замість тридцяти штук – триста. Їх же всіх рахувати треба вчити, вони після своїх училищ чи коледжів два плюс два не можуть додати, грамотії!

А цей новенький нічого, справляється. Аби тільки під вплив Зоряна не потрапив, той його як навчить – вовком зиркати на всіх буде.

День Конституції трапився цього року якраз вчасно: три вихідних і три поверхи, які треба прочесати вздовж і впоперек. Якщо потрібно, він змусить їх і під землею рити, знати б де?

Передсмертна записка Олексія Лускувця лежала перед ним на столі, і Олександр розумів, що це його ключ, єдиний ключ на сьогодні.

Але, зачитана до дір, вона все одно була йому непідвладна.

Золотий ключик, де ти ховаєш свої скарби?

Коли Олександр разом із міліціонерами зайшов до «холодильника», записки біля тіла не було. Переглянувши відео з камер у «холодильнику», міліціонери втішилися, що не доведеться відкривати справу про вбивство.

Лише коли всіх знову запустили на склад, Зорян приніс шефові стосик підборок, який, за його словами, знайшов на столику змінного, і вказав пальцем на верхню.

На верхній підборці – аркуші А4, на якому склад друкував набрані гуртовиками чи роздрібом замовлення, де замість назв препаратів – місця, де ті препарати розміщені, та їхні серії, – рівним каліграфічним почерком було написано:

«Це я у всьому винен. Шкодую тільки, що не пішов у монастир».

І все. Жодного імені, жодного натяку.

Лускувець дурнем не був. Перед тим, як віднести речовий доказ міліції, Олександр власноруч зняв з нього копію. І тепер поклав перед собою і намагався бодай щось віднайти.

Доказ чого?

Він спересердя грюкнув кулаком по столу. Мишка злетіла на підлогу. Святкування Дня Конституції на його фірмі обіцяло бути масштабним, як ніколи.

Другий день минув без ексцесів. Ревізія потроху добігала кінця. Максим більше ні з ким ні про що не говорив. Усе робив на автоматі, з думкою про вихідний.

Шеф з’явився на складі після обіду. Промчався, мов ураган, завідувач ледве встигав за ним, щось доповідаючи, хоча навряд чи шеф дослухався.

– На! – сказав Олександр Вадимович Кондур, перестрівши Максима біля поруччя третього поверху і тицьнувши йому в руки, не дивлячись, аркуш паперу. – Те, що ти хотів.

Максим тільки встиг рота роззявити, як шеф зник за поворотом. Умів діяти стрімко й безжалісно і вибачення не просив.

Максим опустив очі. У його руках була звичайна підборка, а внизу аркуша, під надрукованими серіями препаратів і їх місцями розташування – Лешековим почерком було виведено:

«Це я у всьому винний. Шкодую тільки, що не пішов у монастир».

Почерк мав пристойний, навіть перед смертю…

Максим трохи постояв, спершись на поруччя і спостерігаючи за метушнею на двох нижніх поверхах. Потім знову прочитав записку. Ще раз і ще.

Поки думав, ноги мимоволі понесли його до вказаної адреси, а очі машинально відшукали К8 Б2, надруковане в першому рядку. За дводенною звичкою почав звіряти серію препарату і дату виготовлення з підборкою…

Стоп. Максим звірив місце на поличці і підборку. Тоді ще раз. Зазвичай він довіряв своїм очам одразу, але тут…

Швидко увімкнув перший-ліпший комп і ввів номер накладної, яка окрім цифр мала ще літеру П. Зазвичай цією літерою позначалися накладні на повернення.

Такого номеру в базі даних не було.

От що лишив їм змінний Олексій Лускувець у своїй передсмертній записці. Підказку. Вона лежала просто перед їхніми очима.

Хочеш добре сховати…

У голові, клацаючи як