Читати книгу - "Таврований"

Спочатку дуже образило, що його обмовили товариші по службі, люди, яких він прекрасно знав. Навіть Петро Григорович Барановський, з яким він зустрічався щодня впродовж ряду років. Він навів факти, які не мали місця в житті. Прямий наклеп. Потім ненависть змінилася співчуттям. Бідний Петро Григорович! Як же тебе били, якщо ти дав такі абсурдні свідчення.

Семен Васильович згадав, що і його змусили писати інформацію. Але він би не дозволив собі зводити наклепи, він виклав реальні недоліки, які мали місце в укріпрайоні.

Між тим, його справу направили на розгляд до Військової колегії Верховного суду СРСР, але звідти повернули у військовий трибунал 2 Окремої Червонопрапорної армії через численні протиріччя і недоведеність обвинувачення.

На початку жовтня 1939 року відбулося судове засідання військового трибуналу. Руднєва доставили на засідання під конвоєм. Вся камера мовчки проводжала комісара. Хто дивився йому вслід з тривогою, хто з прихованою надією. Останнім часом військових чомусь стали виправдовувати. Може, комісару пощастить.

Зачитали обвинувальний висновок. Семен Васильович відразу відчув «потепління». Це проглядалося не лише в поведінці членів трибуналу, навіть у тому, як подавав документи і доповідав державний обвинувач.

Головуючий на засіданні запитав його:

— Чим ви пояснюєте показання на вас?

Він сказав, що це наклеп на чесних людей. Але, на його думку, більшість свідчень отримано під загрозою фізичної розправи. Розповів про те, як жорстоким биттям, обманом і шантажем намагалися слідчі вибити з нього потрібні свідчення.

На подив Руднєва, це викликало розуміння у членів трибуналу. Головуючий звернувся до одного зі свідків:

— Ви в показаннях писали, що Руднєв займався ворожою діяльністю.

Свідок встав. Потупивши очі, промовив:

— Спочатку я написав мало, мені сказали «пиши більше». І я написав, але ворожого нічого з боку Руднєва не було.

Крок за кроком Руднєв відкидав брехливі свідчення, які містилися у справі.

У заключному слові Семен Васильович узагальнив те, що говорилося на засіданні військового трибуналу раніше:

— Я перебував двадцять років в партії і Червоній Армії. Ніхто мене ніколи і нікуди не вербував. Я працював чесно і побудував укріпрайон, побудував школи та лікарні. Помилки у мене були, однак, це не ворожа робота. Я — бідняк, син селянина, з 18 років член партії більшовиків. І в Червоній Армії ніхто підтвердити не може, де я здійснював ворожу роботу. Можливо, це моє останнє слово. Однак, я не ворог народу і до кінця свого життя буду чесним і відданим справі партії…

Може, його пожаліли, бо сам прийшов в НКВС, «покаявся», може тому, що навіть слідчі розуміли, що перед ними виключно чесний, відданий справі революції і партії військовий. Може, те, що він стійко тримався на допитах і відстоював свою правоту. Але, швидше за все, шеф НКВС Лаврентій Павлович Берія виконував розпорядження Сталіна щодо командних кадрів військових. Суд виправдав його.

Затамувавши подих, комісар слухав:

— На підставі викладеного, вважаючи звинувачення проти Руднєва по ст. ст. 58-1 «б», 58-8, 58-9 і 58–11 КК на суді не доведеними — військовий трибунал засудив Семена Васильовича Руднєва вважати по суду виправданим.

Його привезли в камеру іншою людиною. Вільним. Дворічна боротьба за свою честь і життя закінчилася перемогою.

Майже відразу застукали ключі камери, заскрипіли, що беруть за душу, двері.

— Руднєв, — сказав наглядач. — На вихід.

— На допит? — Перепитав Семен Васильович, ще не вірячи в свою перемогу.

— Сказав: на вихід, — повторив охоронець.

Його завели до кабінету начальника тюрми. Повний, з червоним обличчям, чоловік сказав:

— Тобі несказанно повезло, Руднєв. Всі твої співучасники розстріляні. А ти живий.

Семен Васильович підвівся зі стільця, виструнчився, не знаючи, що відповісти начальнику в'язниці.

— Що стоїш? — Запитав той. — Ось твої документи. Іди. Ти вільний.

Семен Васильович вибирався з кабінету по стіні. Щоб не впасти, щоб не потрапити ненароком знову в ненависну камеру.

Комісару повернули його форму. Він давно відвик від неї. Одягався з великими потугами. Вона здавалася йому маленькою, хоча він скинув кілька кілограмів. З чобітьми взагалі нічого не вийшло. Халяви виявилися такими вузькими, що Семен Васильович не міг просунути в них ноги.

Позначилися побої, напівголодне існування в холодній бетонній камері. Руднєв сів, опустив босі ноги на підлогу. Втупився в комірника, який сидів на стільці, дзвенів ключами і з інтересом дивився на худого, з чорними патьоками на обличчі, комісара.

— Допоможи! — Попросив. — Хочеш, портсигар віддам?

Чоловік встав з табуретки, поклав ключі.

— Він тепер тобі самому знадобитися, — сказав.

Допоміг Руднєву взутися. І навіть провів під руку у двір управління НКВС. Приховане від сторонніх поглядів, тут тривало своє життя. Поспішали в кабінети вгодовані й задоволені співробітники управління. Автофургон розвантажував чергову партію ув'язнених.

Семен Васильович озирнувся на сіру будівлю з вікнами в решітках. Пробігся очима по поверху, де знаходилася його камера. Так і не розібрався, в якій з них він провів майже два роки.

«Може, це й на краще, — подумав. — Легше витравити з пам'яті час, проведений там». Повільно побрів до управління фронту, який вже перестав існувати. Наказом наркома оборони управління Далекосхідного Червонопрапорного фронту розформували. З військ Далекосхідного фронту створили дві окремі армії з безпосереднім підпорядкуванням народному комісару оборони: першу і другу. Управління другої Далекосхідної армії знаходилося в Хабаровську.

Черговий не пропустив Руднєва. Колишній комісар назвав кілька знайомих прізвищ. Черговий відповів, що таких немає, виставив його за двері.