Читати книгу - "Антхіл"

Гектор відчував себе трохи винним, тож після обіду посадив Мар’яну собі на коліна і спитав:

— Ну що, після прогулянки тобі полегшало? Сон вивітрився?

Мар’яна помовчала. Ота її неквапна манера розмови трохи вже дратувала Гектора. А Мар’яна повела:

— Я саме хотіла с тобою побалакати. Давай поїдемо звідси. Назавжди.

Гектор аж відхилився, аби глянути дружині в обличчя: це вона не жартує часом?

— Що це ти надумала? Навіщо ж нам їхати? Тільки-но облаштувалися.

— Я бачила сон.

Гектор через силу стримався, аби не зірватися.

– І хто в ньому був на цей раз?

Мар’яна відповіла вагомо:

— В ньому був ти.

Гектор видихнув з полегкістю. Навіть пожартував:

— О, звісно! Побачити чоловіка уві сні — то справжній жах.

Мар’яна продовжувала, наче не почула іронії:

— Сон почався зі стуку в двері. Я поспішаю їх відчинити, бо чекаю на тебе. Двері повільно відчиняються. Та за ними дивним чином опиняється сходи, що ведуть вниз, у темний занедбаний підвал. Я спускаюся вниз. Довго так спускаюся, повільно. Наче навпомацки. Хоча в підвал звідкілясь просякає тьмяне бузкове світло. Нарешті спустилася. А там на підлозі повно старезного напівзотлілого мотлоху: одяг, протигази, взуття. Все покриває товстий шар пилу. Опускаю очі додолу. Бачу тіло, що лежить в пилу обличчям донизу. Я намагаюсь те тіло повернути, і вже знаю, що це ти.

Мар’яна судомисто ковтнула повітря.

— Ти живий. В моєму сні ти ще живий, але смертельно хворий. Ти вмираєш. А потім я вже бачу тебе в ліжку — схудлого, лисого, з темною як у мумії шкірою.

Мар’яна обійняла чоловіка й зайшлася плачем.

— Це місто смертельно небезпечне. Давай покинемо його негайно, благаю! — проридала вона. — Я знаю, що трапиться щось жахливе! Я це відчуваю! Все скінчиться дуже-дуже погано!

Гектор мовчки гладив дружину по голові. А сам подумки вирішив найближчим часом доправити її до мами в лікарню. Дружина й насправді була занадто знервована.

А Мар’яна заснула у чоловіка на плечі. Хоча навіть уві сні вона продовжувала схлипувати.

Станцію готували до урочистого відкриття. Дату обрали не випадкову — 26 квітня 2086 року. Вважали, що так ця подія буде знаковою — станція відродиться наче птиця Фенікс [21].

Наступні кілька днів у Гектора були дуже напружені. Наостанок перевіряли все обладнання, всі прилади, систему безпеки. А крім того треба було наготувати й свій шматок до урочистостей, скласти перелік гостей, виокремити кращих працівників для заохочення. За тим клопотом Гектор не мав вільного часу побалакати з дружиною.

Мар’яна начебто змирилася з таким станом речей. Про жахи більше не згадувала. Тільки що коли проводжала Гектора на роботу, дивилась на нього так пильно своїми величезними очима, наче бачила його в останнє. А коли той повертався з роботи, з таким запалом обхоплювала його тоненькими руками, наче дочекалася його не з роботи — з війни.

Гектор подумки пообіцяв собі: тільки-но запустять станцію, візьме відпустку та поїде з дружиною куди їй тільки заманеться, аби вона заспокоїлася.

Та не судилося.

До урочистої дати залишалося кілька діб.

Всі пробні випробування пройшли бездоганно. На відкриття очікували не тільки київське керівництво, а й представників влади. Подія була не абияка. 26 квітня припадало на п’ятницю, тож наступні вихідні адміністрація міста обіцяла перетворити на суцільний карнавал. Піднесений настрій охопив всіх мешканців Антхілу.

І чи не в останній день перед відкриттям станції Мар’яна знову побачила сон.

В доброму гуморі Гектор повернувся додому з роботи й застав Мар’яну перед домом, повністю одягнену, з маленькою валізою в руках. Вона кинулася назустріч чоловікові і палко плутано заговорила:

– Їдьмо! Їдьмо негайно, не піднімайся до квартири! Всі документи я зібрала, а решта хай залишається, тільки їдьмо якнайшвидше!

Гекторові настрій враз зіпсувався.

— Мар’яно! Ну ти ж не мала дитина! Знов твої забаганки! Що ти надумала цього разу?

Гектор рушив до дверей під’їзду, брязкаючи ключами.

Мар’яна повисла у нього на руці, будь що намагаючись затримати перед дверима.

— Гекторе, коханий! Повір мені, ти наражаєшся на смертельну небезпеку! Повір! Просто повір! Нам треба тікати!

— З якого дива ти таке надумала, хоча б поясни!

— Я бачила сон!

Гектор мало не заскреготів зубами.

— Знову ти за своє!

Мар’яна відійшла від нього на крок, зупинилася. Трохи заспокоїлася, наче щось надумала.

— Добре, — сказала якось приречено. — Не хочеш їхати, то як знаєш. Я поїду сама. Але спочатку вислухай мене. Добре?

Гектор зітхнув:

— Добре, вислухаю. Тільки вдома.

Мар’яна зірвалася на крик:

— Ні, я більше туди не піду! Я боюся!

Гектор відповів примирливо:

— Добре, залишимося тут, на дворі. Тільки сядьмо. Ти ледве на ногах тримаєшся. Ходи-но сядемо на лавку.

Мар’яна обрала свою улюблену, якнайдалі від дому, в альтанці з кущів. Сіла на краєчок, наче, як козуля, що в будь-який момент могла зірватися з місця та втекти. Гектор сів поряд, взяв в руку її долоню. Вона була холодна, як лід і тремтіла.

— Розповідай, — як зміг м’яко сказав дружині. — А потім разом помізкуємо.

— Цього разу уві сні я не бачила тебе, — почала Мар’яна.

Побачивши скептичний погляд чоловіка, виправила себе: