Читати книгу - "Сицилієць"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Бо я можу сказати, де Ґільяно, — сказав він. — Твої товариші, які шукають його в горах, надто тупі навіть для того, щоб гекона знайти.
Охоронець був спантеличений. Зневага збентежила його, а запропонована інформація змусила зрозуміти, що тут краще поговорити зі старшим за званням. Він відчував, що чоловік, який стояв перед ним, надто слизький і може завести його в якусь халепу. Він відчинив ворота й махнув Пішотті гвинтівкою, щоб той заходив на територію бараків. До вулиці хлопець розвернувся спиною. У цю мить Ґільяно за сотню ярдів звідти копнув мула, розбудивши його, і спрямував свого візка на кам’яну доріжку до воріт.
Бараки Беллампо займали чотири акри площі. На цій землі розташувалася велика адміністративна будівля з крилом у формі літери L, де були тюремні камери. За нею стояли бараки, де жили самі карабінери, — достатньо великі, щоб розмістити із сотню людей; окрема секція слугувала приватною квартирою маресьяло. Праворуч розмістився гараж для автомобілів, який направду був стайнею й досі частково нею служив, бо поліцаї тримали цілий загін мулів та віслюків для подорожей у гори, де від механічного транспорту не було користі.
Далеко позаду стояли комори для військового спорядження та продуктів, обидві з гофрованого заліза. Територія була оточена семифутовим парканом із колючого дроту з двома високими вежами для вартових, якими вже багато місяців ніхто не користувався. Бараки збудував режим Муссоліні, а тоді їх розширили протягом війни з мафією.
Зайшовши всередину, Пішотта перевірив, чи немає ознак небезпеки. Вежі стояли порожні, озброєних охоронців не було видно. Місце скидалося на мирну, закинуту ферму. Автомобілів у гаражі не було, насправді взагалі ніде не було видно, це його здивувало й викликало тривогу: чи не повернуться вони вже скоро. Йому не вірилося, що маресьяло буде таким дурним і покине свій гарнізон без транспорту. Доведеться попередити Турі, що в них можуть бути несподівані гості.
У супроводі охоронця Пішотта увійшов у широкі двері адміністративної будівлі, до величезної кімнати з вентиляторами під стелею, які, утім, не надто розганяли спеку. Великий стіл на підвищенні панував над приміщенням, обабіч нього за дерев’яними перилами стояли менші столи для канцеляристів, уздовж стін — дерев’яні лави. Усюди було порожньо, крім того високого стола. За ним сидів капрал карабінерів, що сильно відрізнявся від юного поліцая. На прикрашеній орнаментом золотій табличці на столі був напис «Капрал Каніо Сільвестро». Тіло зверху він мав масивне — широкі плечі, товста, мов колона, шия, увінчана величезною брилою голови. Рожевий шрам, блискуча смуга мертвої тканини, здавався наклеєним від вуха до краю кам’яної щелепи. Довгі кудлаті вуса двома чорними крилами злітали над ротом.
На рукаві в нього були нашивки капрала, на поясі — масивний пістолет, і, що найгірше, капрал дивився на Пішотту з крайньою підозрою та недовірою, поки охоронець переповідав його історію. Коли капрал Сільвестро заговорив, вимова видала в ньому сицилійця.
— Ти лайно брехливе, — сказав він Пішотті. Але перш ніж зміг розвинути думку далі, у кімнаті почувся голос Ґільяно:
— Гей там, карабінери, то ви хочете вино чи ні? Так чи нє?
Пішотта замилувався тим, як прозвучав голос Ґільяно: хрипкий, з таким густим акцентом, що його не розібрав би ніхто, крім місцевих жителів, слова дібрані типові для заможного пихатого селянина.
Капрал загарчав від роздратування:
— Та що, заради Бога, той хлоп верещить?
Широкими кроками він вийшов із кімнати. Охоронець із Пішоттою рушили за ним.
Розмальований візок із білим мулом стояли за воротами. Турі Ґільяно, заголивши спітнілі широкі груди, хитав у руках глек із вином. На його обличчі сяяла широка усмішка ідіота, усе тіло видавалося перехнябленим. Цей вигляд відкидав усі підозри. Такий парубок не міг ховати зброю, він був п’яний, говорив найнеотесанішим сицилійським діалектом. Капрал забрав руку від пістолета, охоронець опустив гвинтівку. Пішотта зробив крок назад, готовий дістати свою зброю з-під куртки.
— У мене тут цілий віз вашого вина! — знову заволав Ґільяно.
Тоді висякався в пальці й витер їх об ворота.
— Хто замовляв вино? — спитав капрал, та все одно попрямував до воріт. Ґільяно знав: він широко їх відчинить, щоб візок міг проїхати.
— Батько сказав привезти вино маресьяло, — підморгнув капралові Турі.
Капрал пильно дивився на нього. Вино, безсумнівно, було подарунком від якогось фермера за можливість займатися контрабандою. Йому тривожно подумалося, що цей батько, як справжній сицилієць, радше привіз би вино сам для тіснішого зв’язку з подарунком. Але він знизав плечима.
— Розвантажуй товар і неси до бараків.
— Сам не буду, — заперечив Ґільяно.
І знову капрал засумнівався. Його застерігав інстинкт. Зрозумівши це, Ґільяно припіднявся на візку так, щоб мати змогу швидко дістати лупару зі сховку. Але спочатку він підняв глек вина в бамбуковій плетінці й мовив:
— У мене для вас двадцять таких красунь.
Капрал гримнув наказ у бік житлових бараків, звідти вибігли двоє юних карабінерів у розстібнутих куртках, без кептарів. Зброї вони теж не мали. Стоячи на візку, Ґільяно передавав глеки з вином їм до рук. Дав один і охоронцеві з гвинтівкою, хоча той і намагався відмовитися.
— Пити ж точно будеш, так що працюй, — грубувато й благодушно сказав Турі.
Тепер, коли всі троє охоронців були знешкоджені повними вина руками, Ґільяно оглянув усю сцену. Усе було саме так, як він хотів. Пішотта стояв прямо за капралом, у нього одного руки були порожні. Ґільяно оглянув схили — жодної ознаки повернення пошукової партії. Дорогу до Кастелламаре — броньованого авта не видно. На Віа Белла досі бавилися дітлахи.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сицилієць», після закриття браузера.