Читати книгу - "Химерне сяйво"

— Справді? — сказав Ринсвінд, намагаючись не відставати. Група тролів рухалась дуже швидко і водночас безшумно — великі округлі постаті маревом пропливали крізь нічний морок. І тільки зрідка неголосний писк якоїсь нічної звірини, що не розчула їхнього наближення, позначав цей шлях.

— Еге ж. Ми мучимося нею. Врешті-решт вона нас всіх наздоганяє. Одного вечора, кажуть, ти прокидаєшся, і тобі приходить думка: «А чого метушитись?» — от ти й починаєш нидіти. Бачиш валуни он там?

Трохи віддалік Ринсвінд роздивився кілька величезних фігур, що лежали на траві.

— Той, що найдалі, — моя тітка. Не знаю, про що вона так задумалась, але вона не рушала з місця вже двісті років.

— Божечку!.. Мені шкода.

— О, це не проблема, доки поруч є ми, щоб за ними доглядати, — сказав Кварц. — Люди сюди не часто навідуються. Знаю, це не твоя вина, та здається, ти не в змозі відрізнити мислячого троля від звичайного каменя. Правду кажучи, колись і мого двоюрідного діда видобули каменоломи, уяви собі!

— Це жахливо!

— Атож, щойно він був тролем, і вже наступної миті став декоративним каміном.

Вони замовчали, зупинившись перед знайомою на вигляд скелею. Залишки погаслого багаття все ще тліли у пітьмі.

— Схоже, тут була бійка, — сказала Берил.

— Вони усі зникли! — вигукнув Ринсвінд. Він метнувся через галявину до її протилежного боку. — І коні також! І навіть Багаж!

— Один з них трохи протік, — зауважив Кварц, опускаючись навколішки. — Тією червоною водянистою речовиною, що є у вашому нутрі. Поглянь.

— Кров!

— Це так її називають? Ніколи не розумів, навіщо вона вам.

Ринсвінд гасав довкола так, наче геть втратив розум, заглядаючи попід кущі на випадок, якби там раптом хто заховався. Саме так він наткнувся на маленьку зелену пляшечку.

— Коенова мазь! — простогнав він. — Він без неї нікуди би не рушив!

— Що ж, — мовив Кварц, — в таких випадках у вас, людей, є також свій спосіб. Я маю на увазі, подібний до того, як коли ми завмираємо і впадаємо у філософію, от тільки ви натомість розпадаєтесь... на цурки.

— Помираємо, от як це називається! — розпачливо викрикнув Ринсвінд.

— Так, правильно. Але вони цього не зробили, бо тут і сліду їхнього нема.

— А може, їх хтось з’їв! — збуджено вигукнув Яшма.

— Гм, — замислився Кварц, і одразу по тому:

— Вовки? — припустив Ринсвінд.

— Ми розплющили усіх вовків у цій місцині ще давним-давно, — відповів троль. — Власне, це зробив Старий Дідо.

— Вони йому не подобались?

— Ні, він просто не мав звички дивитись під ноги. Гм-м, — троль знову поглянув на землю.

— Тут є слід, — сказав він. — Цілий табун коней, — він перевів погляд на пагорби поблизу, де голі скелі та грізні стрімчаки обступали ліс, залитий місячним світлом.

— Там живе наш Старий Дідо, — сказав він тихо.

Було щось таке в його голосі, коли він це говорив, що чарівник відразу ж вирішив: він волів би ніколи не стрічатися зі Старим Дідом.

— Він — небезпечний, еге ж? — обережно спитав Ринсвінд.

— Він дуже старий, кремезний і суворий. Ми не бачили його в цих краях впродовж багатьох років, — відказав Кварц.

— Століть, — поправила його Берил.

— Він усіх їх розчавить! — вставив слівце Яшма, стрибаючи на Ринсвіндових пальцях ніг.

— Іноді стається так, що дуже старий могутній троль іде собі сам за пагорби, і... м-м-м... скеля бере над ним гору, якщо розумієш, про що я.

— Тобто?

Кварц зітхнув.

— Люди деколи поводяться наче звірі, чи не так? А троль деколи починає думати наче скеля, ну і скелі, як відомо, не надто симпатизують людям.

Брекчія, худорлявий троль з піщаною поверхнею, поплескав Кварца по плечі.

— То ми будемо їх переслідувати чи як? — запитав він. — Легенда говорить, що ми повинні допомогти цьому м’якотілому Ринсвінду.

Кварц підвівся на ноги, подумав хвильку, тоді підхопив Ринсвінда за шкірку і одним махом посадив собі на плече.

— Ми йдемо, — рішуче сказав він. — Якщо зустрінемо Старого Діда, я спробую все пояснити...

За дві милі звідти невеликий кінний загін мчав крізь морок ночі.

Троє везли на своїх спинах бранців, з кляпом у роті та зв’язаними руками. Четвертий тягнув грубо змайстровану повозку, на якій лежав Багаж, перев’язаний, обмотаний сіткою і принишклий.

Херрена тихо гукнула колоні зупинитись на привал і підкликала до себе одного зі своїх людей.

— Ти в цьому впевнений? — спитала вона. — Я нічого не чую.

— Я бачив постаті тролів, — відрізав він.

Вона озирнулася. Дерева тут росли не так густо, все кругом було вкрите дрібними уламками обсипаної гірської породи, а попереду стелився шлях до лисого, скелястого пагорба, що мав особливо непривітний вигляд у відблисках сяйва червоної зірки.

Щось у цьому шляху її тривожило. Він був дуже давній, але щось же його проторувало, і тролі вчинили тут справжнє побоїще.

Вона зітхнула. Кар’єра секретарки раптом почала здаватись не такою вже й поганою, як на те пішло.

Вже вкотре вона замислилась про те, що бути жінкою-воїном передбачало певні недоліки і