Читати книгу - "Знак Саваофа"

життi, мабуть, можливостi швидше виконати свiй задум. Його екзальтованiсть доводила до межi. Але придурком Миколая не можна назвати, пiдстав поки ще не було. Це щось подiбне до того, коли вже дорослi самотнi мудаки займаються онанiзмом, але нiхто не розповiдає про такi речi одне одному. Народ соромився солодiйства, а мiг в один мент безпричинно вхоркати людину. Ходили чутки з давнiх-давен, що вiд суходрочки станеш iмпотентом. Тож коли випадає нагода, коли приходить час, то людину роздушать, як комаху, аби тiльки не застали за рукоблудством. I Миколай вирiшив вдосконалити тактику одного вбивства. Єдиного, чого вiн в цьому життi не скуштував. Вiн поназбирував лiтератури по кримiналiстицi та схiднiй езотерицi, з естетичною насолодою вишукував знаряддя, оригiнальне, щоб це було насправдi вишукано. Патологiчний убивця? В кожному сидить тяга до насильницької смертi. Навiть у самогубцiв. Невикористана патологiя, що вiдшукала найуразливiше мiсце. А потiм приходить вона, смерть, i сiдає перед тобою чорний чоловiк. I все — ти на мотузцi або в рiчцi з напiвдохлими окунями.

Вiн не поспiшаючи одягнувся, тричi перев’язав краватку, начистив до неймовiрного блиску штиблети; на манжетах — золотi запонки, потiм пройшовся кiмнатою, заглянув у синю воду басейну, вiдтак подався в кухню, налив собi склянку iталiйського вина, випив, пiдвiв голову i побачив павука, що спускався по павутинцi.

— Фу, погань, — сказав, взяв у шухлядi пiстолет Стєчкiна, усмiхнувся з дитячим блиском в очах i вийшов через чорний хiд на вулицю. Але несподiвано повернувся, поклав пiстолет на антикварний стiл стилю Людовiка якогось там, довго-довго дивився, граючи усмiшкою благодушного чоловiка, що вирушає на добру справу, але не знає, як її почати, тремтячи вiд бажання. Насправдi вiн вибирав зброю, а зовсiм не вагався у виборi жертви. Iлона так Iлона. Зосима так Зосима. Хто завгодно. Його i мандражувало, i водночас приємно лоскотало нерви. Хто завгодно. Нарештi вiн вирушив у дорогу, вже через парадне. Було волого, вiн пiдняв комiрця i йшов довго пiшки, аж потiм зупинився бiля старої будiвлi, в якiй ранiше мешкали заможнi люди, потiм влаштовувалися борделi, а потiм знову мешкали новi українцi, шоубiзнесовий кагал. Цього разу Миколай пiднявся вже лiфтом, потеленькав у дверi дзвiночком. Вiдкрив Зосима i здивовано пiдняв догори брови: переляк, розширенi зiницi. Миколай пхнув Зосиму в груди. Той упав навзнак на диван, розкинувши ноги. Халат розповзся, i Миколай побачив виголенi, як у жiнки, ноги. Мороз, приємний мороз пройшовся шкiрою, але вiн втримав себе у руках. Витягнув люгер i приставив до лоба Зосими холодний ствол. Зосима пустив цiвку сечi й несподiвано з переляку ухопив його за руки, вивернув пiстолет так, що дуло попало в рот Миколая. Густа сумiш мiзкiв i кровi на стiнi, на килимах, i майже безголовий труп.

Iлона застала Зосиму в їхнiх апартаментах. Вiн не виходив уже кiлька днiв пiдряд. Вiдразу в нiздрi вдарив знайомий трупний запах. Зосима сидiв на пiдлозi з позеленiлим обличчям, втупившись у стелю, i розхитувався китайським бовванчиком, не вiдповiдав на запитання, лише белькотiв: «Лямур, Лямур, Лямур». Те, що колись називалося Миколаєм, лежало на килимi, майже в ногах Зосими.

— Не збулася остання мрiя старого iдiота, — тiльки i сказала, додала: — Давай, мотай звiдси. I пошвидше.

— Угу… Угу… Угу… Я… Я… Я здав Лямура. Його, напевне, теж завалили…

— Хрiн там кiнчили. Вибирайся звiдси геть, козел, а не то ляжеш поруч з цим колись симпатичним дядечком.

Перш нiж вирушити в дорогу, вона повернулася додому. Перш за все прийняла ванну. У неї почалися мiсячнi, i кров у водi розкривалася червоними трояндами, що спливали на поверхню рожевими пелюстками. Вперше у життi вона лишилася сам на сам зi своїми проблемами, але навряд чи це її страшило. Вона навiть була потiшена — це її задовольняло, додавало впевненостi. Розводи менструальної кровi нагадували маснi плями на килимi Зосими. Але нi жалостi, нi вiдрази вона не вiдчувала.

— Нове життя, — сказала вона своєму вiдображенню в дзеркалi.

Їй необхiдно встигнути за Лямуром, що зараз неприкаяним псом рискав по мiсту. А ще бiльше її цiкавили грошi та героїн. А решту справ для Лямура вона тримала десь глибоко, навiть не пiдозрюючи про них сама.

Потiм вона зайшла до кав’ярнi з синiми, як небо перед грозою, широкими вiкнами. Спека вже спадала. Пройшов короткий дощ. Iлона дивилась, як фiолетовi стьобаки падають на сухий асфальт, пiднiмаючи куряву на будiвельному майданчику. В кав’ярнi, куди сходяться люди з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета, вiтер вiд кондицiонерiв приємно лоскотав у неї мiж ногами. Iлона допила бурштинового кольору чай i вирушила в дорогу. I голос, що почув загнаний, як тхiр, Андрiй Лямур, належав Iлонi.

IV

Аби хто йому тодi сказав, що вiн чоловiк не зовсiм здравий, а напросто везучий йолоп, дрiмучий козел, то Льопа, мабуть, запiнився б зеленою слиною: в Соснiвку вiн заявився, подейкували, рокiв десять тому, а значить, у дев’яностих, але люди говорили, що приперся якраз на рiчницю, на ювiлей катастрофи, коли два авiалайнери розсипалися над степом, як сухе бадилляччя. Однi балакали, що його приїзд, прибуття свiтлого пророка, випало на серпень мiсяць, iншi скидали це на пiзню осiнь, коли мужики, все мiсцеве населення, що тримало клепку в головi, нехай i останню, тобто при бiльш здравому розумi, косяками стягувалося до крихiтних, геть пробздiлих пивничок-наливайок. Одне одному не заважало, навiть якимось чином живило i збуджувало народну фантазiю. Проте всi до одного були впевненi, що з’явився вiн якраз тодi, коли мормонська секта взяла в оренду шмат пустирища бiля старого млина, i з цього все почалося, увесь неспокiй, бо нiде, кажуть, нi в яких паперах неможливо зараз дошукатися, чи належав мормонам млин, частина озера, досить великого, навiть з рибою, з широкими, бiлими вiд пляжного пiску косами, з дикими качками, голими купальницями i таким iншим. В монастирi сполошилися. Настовбурчила вуха вся Соснiвка, що ледаче переливала в пропеченi горлянки сивуху, таким робом лiкуючись вiд затяжної осiнньої, а потiм уже зимової депресiї, тягучої нудьги, з благим матом над дахами, де згадувалися всi рiднi, святi, правителi й iнша братiя, що, на думку твердолобого соснiвського мешканця, заважала їм жити багато, сито, упевнено, хоча з боку як не