Читати книгу - "Томасина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Постійні ж мешканці Інвераноха давно вже махнули на Мак-Дьюї рукою і знайшли нового лікаря — Безумну Лорі, яка жила сама у нетрях Глену, водила дружбу з чарівним народцем, спілкувалася з ангелами і так носилася з чотириногими, ніби й справді була не від світу сього. Колишні клієнти ветеринара Мак-Дьюї зачастили до лігва Рудої Глен-Ардаратської Чаклунки, і тепер срібний Дзвін Милосердя, причеплений до Відьомського Дуба поблизу лісової хати, дзенькав куди частіше.
Дізнався про це і Мак-Дьюї, все від тих же колишніх клієнтів. Лорі була його конкуренткою, самозванкою, що порушила правила гри, тож зустріч із нею, рано чи пізно, була неминуча.
Так, йому доводилося чути про неї раніше, він знав, що існує така собі Лорі, яка живе десь там у лісі. Теревені про неї розводили здебільшого тутешні диваки: Реб Мак-Кехні, котрий, хильнувши зайвого, міг годинами декламувати з пам’яті вірші Роберта Бернса, зазвичай уже за дверима «Ручок Королеви» (це був його постійний паб), або пристаркувата Мері, що збирала на вулицях клапті паперу та всілякий мотлох. Для тутешнього люду Лорі була всього лише мазком на тлі довкільного пейзажу, і лиш коли виникала потреба подивувати уяву заїжджого гостя, вона перевтілювалась у чаклунку, що мешкає у диких заростях на неприступному крутосхилі, спілкується з духами, розуміє мову тварин і наганяє такий жах на маленьких дітей, що вони і на гарматний постріл не наблизяться до її лісової оселі.
Закуповуючись у бакалії, аптеці чи універмазі, зрідка можна було наткнутися на скромну молоду жінку з рудою кучмою та широко посадженими зеленкуватими очима. Проста собі, нічим не примітна особа. І тільки придивившись уважніше, можна було розібрати вираз надзвичайної привітності в її очах і з певністю сказати, що ось вона, Руда Чаклунка, Безумна Лорі Мак-Грегор власною персоною, спустилася до міста з гір. Зрідка вона робила вилазки до Інвераноха, щоб купити речі першої необхідності для себе та для своїх хвостатих друзів і пацієнтів.
Але містер Мак-Дьюї ніколи з нею не зустрічався, бо Інверанох таки місто, а не село, де всі всіх знають, і шляхи їхні могли ніколи не зустрітися. Якогось особливого інтересу до її персони у нього теж не виникало, оскільки місцеві дива рідко цікавлять тих, чиє життя і так минає коло них.
А ось тепер усі шепочуться, як занадились. Тут почуєш слівце, там — два, щось долетить до Віллі Беннока, який мав гострий слух і був до останнього вірний своєму патронові. Тут ненароком почуєш: «…о, вона вміє знайти підхід. Тільки торкнулася голови, і старий доходяга перетворився на грайливе цуценя». Там мимохіть підслухаєш: «…говорять, вона добре знається на чарах, і не дай Боже її розгнівати…» А ще десь хтось сичить: «…потарбайте Дзвін Милосердя, вона не вижене від себе, і навіть пенса за роботу не візьме. А дикі звірі їдять з її рук…»
Ветеринар Мак-Дьюї їхав на одну з околишніх ферм із санітарною перевіркою. Шлях на ферму пролягав повз широкий вигін перед узгір’ями Глен-Ардарату, де ще й досі таборилися цигани. Мак-Дьюї вів свій джип і думав про плітки; і чим довше він думав, тим більше вони його дратували.
Від розставлених підковою фургонів та кибиток у вранішнє туманне небо здіймалися сизі цівки диму, у полі яскріли строкаті циганські вбрання, та лунко стукав десь на віддалі ковальський молот: не інакше, як коваль підковував коней.
У кінці табору стояла низка фургонів, перероблених на клітки. У тих клітках сиділи звірі.
Судячи з усього, поліція не мала претензій до цих волоцюг. Принаймні, Мак-Дьюї не чув, аби хтось на них скаржився. Циганки, озброєні колодами заяложених карт таро, віщували долю, хтось торгував добротним мідним та бляшаним причандаллям: бляхарство й лудіння споконвічно вважалися суто циганським ремеслом. Місцевий люд тримався подалі від табору: чорняві блудяги не викликали в них довіри. А сезонні відпочивальники, не розбираючи за його різнобарв’ям, яке становило приємний для ока контраст із суворим гористим пейзажем, ані бруду, ані первісної жорстокості, ані нелюдяного ставлення, і взагалі примудрялися знаходити у їхньому житті якусь романтику.
Мак-Дьюї їхав дорогою, що прямувала до гірських схилів, і скоса позирав на табір; задля цих брудних волоцюг він навіть мізинцем не ворухне. З чуток, що линули від ферми до ферми, він знав про цю банду чи не більше за поліцію. Був серед них приборкувач ведмедів — здоровезне, вічно п’яне бурмило, цілком можливо, що нащадок відомих на Балканах ведмежатників, істот жорстоких і нещадних. Трохи обжившись на вигоні, цигани вирішили, що поліція далеко, і можна без остраху влаштовувати циркові вистави для заїжджого люду.
А втім, яке йому до того діло? Він знав: якби поліція була на місці, вона б давно навела тут порядок, цигани тут не стояли б, а поїхали далі, щоб морочити голову іншому окружному констеблеві… І раптом сталася подія, яка примусила Мак-Дьюї забути про циганський табір, натомість ожививши в пам’яті чутки про лісову чаклунку та її винятковий дар лікувати тварин.
На відрізку кам’янистої дороги між Глен-Ардаратом та Беннокстайлом, хутірцем, що лежав трохи вище, ветеринару трапився парубійко-погонич із круторогою плямистою коровою ерширської породи, яку він поганяв гостреньким ясеневим прутиком.
Мак-Дьюї зупинився, перехилився через дверцята і закричав на сільський штиб:
— Як ся маєш, здоровило? А куди це фермер Кінкерлі послав свою Розеллу?
Мак-Дьюї знав клички, родовід і прикмети всіх тутешніх корів, биків і коней.
Хлопець теж зупинився і зміряв Мак-Дьюї байдужим незворушним поглядом: горда горянська вдача будь-яке запитання сприймає як чужинське вторгнення. Але, трохи подумавши, він вирішив-таки відповісти, адже доручення його було не з приємних, і хлопець був радий, що з’явилася нагода перекинутися з кимось слівцем.
— Перестала доїтися, — відповів він співучим фальцетом. — Усю ніч стояла мукала, а вранці фермер Кінкерлі й каже, що в неї дійки сухі, наче пляшка з-під віскі, ну хоч би вам краплинка молока!..
Мак-Дьюї презирливо форкнув.
— І ви, мабуть, подумали, що як поганяти корову полями, лісами, як фокстер’єра, то в неї все мине, так? Дай гляну, що там з нею, однаково я тут.
Довгий як дишель, та не вельми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Томасина», після закриття браузера.