Читати книгу - "Невидимі. Таємниця Туманної Бухти"

Якби книга була в нього зараз, Найт би особисто міг спостерігати за цими двома шибениками.

Якби книга була в нього зараз, він сильно здивувався б, дізнавшись, що ніхто із цих двох не перебуває там, де, як він думав, вони мають знаходитися. У підземному тунелі не було нікого.

Річка продовжувала свій божевільний рух.

Є люди, які вважають себе сміливими, та коли треба довести це на ділі, відступають назад. Інші навпаки, гадають, що вони — найостанніші боягузи, а потім дивують себе та інших своєю поведінкою. Ніколи не можна бути впевненим у тому, як вчиниш у надзвичайній ситуації, доки не зіткнешся з нею насправді.

Дуглас не довго думаючи, увійшов слідом за другом у хвилі бурхливого потоку. Можливо, якби він подумав, то не наражався б на небезпеку, міцно тримаючись за стіну тунелю. Але почуття обов’язку виявилося сильнішим.

Хоча в той момент він якось не пам’ятав про Пітера. Коли минула перша паніка, хлопчина зібрався на силі, вдихнув повітря та спробував уникнути зіткнення зі скельними стінами.

Захисна каска міцно трималася на голові, а оскільки була водонепроникною, ліхтар продовжував справно працювати. Не вміючи плавати, Дуглас рухав руками й ногами так, як бачив у кіно. Нарешті йому вдалося залишатися на плаву та дихати більш глибоко. Хлопчик не знав, з якою швидкістю його несе потік, але ця швидкість не була малою. Він навіть подумав, чи зможуть вони взагалі повернутися назад. Відзначив, що стіни стали значно ближчими одна до одної. Раптом попереду блимнуло світло ліхтаря на касці Пітера.

— Піте-е-ере! Буль… буль… — Піте-ере-е-е!

Дугласа знову накрили хвилі, він перекидався під водою, доки не втратив відчуття орієнтації. Неймовірним зусиллям спробував рвонутися вгору, але стукнувся каскою об дно потоку. Спливши від поштовху, закашлявся й судомно вдихнув. Прохід сильно звузився, так що висота галереї, як, утім, і її ширина, складала всього якихось два метри.

Пітер був десь поряд. Якщо пощастить, то, можливо… Ні! Що це там попереду? Роздоріжжя! Потік розділяється на два менші рукави. Ось би спробувати потрапити в той, куди понесло друга, який, є надія, іще живий.

Хлопчик побачив, як Пітера кинуло до лівого тунелю.

Дуглас щосили прагнув плисти в тому напрямі, але відштовхнувся дуже сильно й небезпечно наблизився до стінки. Різко вигнувшись, він зміг торкнутися скелі підошвами та пом’якшити удар, але його відкинуло в протилежний бік і понесло до правого тунелю.

Кристаль тим часом стало краще: біль у голові поступово вщух. Дівчинка покликала Дамона Найта й почала відновлювати зв’язок із хлопцями.

— Піте, Дугу, як справи? Ви на якому етапі?

— Ми впали у воду, Крис, — подумки відповів Дуглас, неймовірними зусиллями прагнучи втримати голову над водою і в той же час не вдаритися об стіни дуже вузької галереї. — Я втратив Пітера. Він поранений. Спробуй зв’язатися з ним!

— Я намагалася, але у відповідь маю тільки незв’язні уривки. Тримайся, Дугу! Ще побачимося!

— Не кидай нас, Кристаль! Будь на зв’язку!

— Буду, Дугласе, обіцяю!

Стеля ставала все нижчою. Дуг зробив глибокий вдих, подумавши, чи не стане той для нього останнім. Упірнув. Спиною, животом та ногами зачепив камені, подумки проклинаючи масивне спорядження, яке примусив одягти Дамон. Ліхтар на касці освітлював під водою стіни тунелю. Дуглас крутився навколо своєї осі так швидко й так довго, що перестав розуміти, де верх, а де низ. Проте хлопчик усвідомлював, що поповнити запас повітря ніде. В його очах потемніло, і він знепритомнів.

Дуглас отямився та зрозумів, що падає кудись сторч головою; скільки тривало падіння, визначити було неможливо. У його свідомості відчайдушно гукала Кристаль. Ледве розплющивши очі, хлопчик знову бовкнувся у воду. Але це була інша вода, спокійніша, без сильної течії. Спрямувався догори й опинився на поверхні. Тепер головна проблема — триматися на плаву.

Озирнувся навсібіч і відразу ж зрозумів: це і є підземне озеро з його сну! Але відразу згадав про те, що він не вміє плавати.

— Дугласе, прийом, ти мене чуєш? Розслабся та звільни свідомість! Я знаю, це важко, але ти маєш спробувати сприйняти мій досвід! Пливи так, як ніби це я пливу!

— Не вихо… буль… я не мо…

— Ти повинен це зробити, Дугласе. Випростайся та ляж на спину. Спочатку однією рукою. Потім другою. Тепер ногами. Ось, бачиш, ми вже на поверхні. Дихай, тепер достатньо злегка ворушити ногами й руками, аби триматися на воді.

— У мене виходить, Кристаль. У мене виходить!

— Я це знаю, Дугу. Розумничок!

— Гей, Крис, це легко! Тепер я роблю вже сам!

— Чудово, але зараз треба подумати про Пітера! Я налагодила зв’язок: він бачить тебе, але рука в нього не працює. Він не може триматися на плаву!

Дуглас оглянувся й неподалік помітив світло ліхтаря на касці Пітера. Обережно перекинувся на живіт і попрямував до нього, пливучи спочатку поволі, потім усе швидше та швидше.

— Продовжуй так само, Дугу. Однією рукою, потім другою. Однією ногою, потім другою…

— Добре, добре, далі я знаю.

Нарешті Дуглас наблизився до друга.

— Спокійно, Пітере… буль… буль… Я навчився плавати! — І ось, ледве дихаючи від утоми, друзі видерлися на берег підземного озера.

— Браво, Дугу, — вигукнув Пітер між нападами кашлю. — Розслабся: я не бачу необхідності застосовувати штучне дихання «рот у рот».

— Ну, що? Як їхні успіхи? — нетерпляче запитав Дамон Найт.

— Дісталися місця, — відповіла