Читати книгу - "Необхідні речі"

Повільно, голосом одночасно тихим, щирим і наскрізь розгніваним, Вілма промовила:

– Доїбатися до мене – це найгірша помилка, яку ти тільки могла вчинити в житті. Я помщуся, коли ти цього чекатимеш найменше.

Пролунало клацання.

– Ти не посмієш! – завила Нетті. Сльози вже лилися їй по щоках, сльози жаху й бездонної, безсилої люті. – Ти не посмієш, ти, поганко! Я… я…

Друге клацання. За ним – гул відкритої лінії.

Нетті повісила слухавку і хвилини зо три сиділа, мов на кілках, витріщаючись у простір. Тоді заридала, а Рейдер гавкнув і поклав лапи на край крісла. Нетті обійняла його й заплакала в шерсть. Рейдер лизнув їй шию.

– Нікому не дозволю тебе скривдити, Рейдере, – промовила вона. Нетті вдихнула його солодку й чисту собачу теплоту, намагаючись так заспокоїтися. – Та погана-препогана жінка тебе не дістане. Вона не якась там Людина Згори, зовсім ні. Вона просто стара поганка, і якщо вона спробує зачепити тебе… чи мене… то пошкодує.

Зрештою Нетті виструнчилася, знайшла сервертку «клінекс», заткану між кріслом і подушкою, і витерла нею очі. Вона була перелякана… але також відчувала, як усередині фуркоче і свердлить гнів. Саме так вона почувалася перед тим, як дістала виделку для м’яса з шухляди під раковиною і встромила її своєму чоловікові в горло.

Нетті взяла зі столу абажур з карнавального скла й ніжно пригорнула до себе.

– Якщо вона щось почне, то дуже-дуже пошкодує, – промовила Нетті.

Так вона й сиділа, з Рейдером під ногами й абажуром на колінах, дуже довго.

5

Норріс Ріджвік повільно котив по Мейн-стріт у своєму поліцейському авто, не відриваючи очей від будівлі на західному боці вулиці. Його зміна невдовзі закінчиться, і він цим тішився. Він пам’ятав, як добре почувався до того, як той ідіот на нього напав, пам’ятав, як стояв біля дзеркала в чоловічому туалеті, поправляв кашкет і з задоволенням розмірковував, що він як нова копійка. Він пам’ятав про це, але спогад уже здавався дуже старим і з відтінком сепії, ніби фотографія з дев’ятнадцятого століття. З моменту, як той ідіот Кітон ухопив його, аж дотепер нічого не йшло гаразд.

Він пообідав у курятнику «Куд-кудах по вечорах» на шосе 119. Їжа була, як завжди, смачна, але цього разу обдарувала його жахливим кислотним нетравленням, що переросло в ріденьку срачку. Близько третьої години на міській дорозі № 7 біля старого будинку Кембера він наїхав на цвях і мусив поміняти шину. Норріс витер пальці об сорочку уніформи, яка щойно прийшла з хімчистки, не розмислюючи, що робить, бажаючи лише очистити подушечки пальців, щоб краще тримати послаблені затисні гайки, тож протер мастило по сорочці чотирма видатними темно-сірими смугами. Поки Норріс у розпачі зоглядав цю картину, спазми знову пустили воду йому по нутрощах, тож довелося квапитися в порость. Це була гонитва з бажанням перевірити, чи зможе він скинути штани скоріше, ніж наповнить їх. У цих перегонах Норрісові перемогти вдалося… та йому не сподобалася групка кущів, в яких він вирішив присісти. Вони були схожі на отруйний сумах, і судячи з того, як розгорталися події того дня, мабуть, це був саме він.

Норріс повільно котив повз будівлі центру Касл-Рока: «Норвейський банк і траст», «Вестерн Авто», «Закусочну Нен», чорну діру на місці, де раніше стояв палац барахла Баті Меррілла, «Шито-крито», «Необхідні речі», «Господарські товари Касл-Рока»…

Раптом Норріс вгатив по гальмах і зупинився. На вітрині «Необхідних речей» він побачив дещо неймовірне – або принаймні подумав, що побачив.

Норріс глипнув у дзеркало заднього огляду, але на Мейн-стріт не було ні душі. Світлофор у нижньому кінці бізнес-району нагло згас на кілька секунд, поки всередині вдумливо клацали реле. Тоді почало миготіти жовте світло в центрі. Виходить, уже дев’ята година. Дев’ята година, саме вчасно.

Норріс здав назад, тоді збокував до узбіччя. Він глянув на рацію, подумав, чи не передати код 10–22 – «поліцейський виходить з транспорту»[48], – і вирішив, що не варто. Йому потрібно лише швиденько зиркнути на вітрину. Він додав гучності рації й опустив вікно, перш ніж вийти. Цього достатньо.

«Ти не бачив того, тобі здалося, – заспокоював він себе, поправляючи штани дорогою через тротуар. – Нізащо. Цей день створений для розчарувань, а не відкриттів. То просто ще один старий спінінг “Зебко”…»

Але ні. Вудка на вітрині «Необхідних речей» лежала в маленькій гарненькій композиції з рибальськими сітями й парою яскраво-жовтих гумових чобіт, і це була точно не «зебко». То була «бейзен». Він такої не бачив, відколи його батько помер шістнадцять років тому. Норрісові тоді було чотирнадцять, і «бейзен» подобалася йому з двох причин: те, чим вона є, і те, що вона означає.

Чим вона є? Просто, бляха, найкраща риболовна вудка для озер і потоків у світі, оце й усе.

Що вона означає? Гарні часи. Отак просто. Гарні часи, які бували в маленького худенького хлопця на ім’я Норріс Ріджвік з його старим. Гарні часи, коли вони вдвох брели через ліс поряд із якоюсь річечкою на краю світу, гарні часи в невеликому човні посеред озера Касл, коли все навколо них біліло від мряки, що здіймалася з поверхні озера колонами й ховала їх у власний світ. Світ, створений лише для чоловіків. У якомусь іншому світі мами скоро готуватимуть сніданок, і це також гарний світ, та не такий гарний, як цей. Немає світу, кращого за цей, не було й не буде.

Після фатального інфаркту в його тата спінінг «бейзен» кудись зник. Норріс пригадував, як шукав його в гаражі після похорону і той просто щез. Він рився в підвалі, навіть у шафі в батьківській спальні (хоча й знав, мама радше дозволить Генрі Ріджвіку тримати там слона, ніж риболовну вудку), але «бейзен» щез. Норріс завжди підозрював дядька Філа. Кілька разів він збирався зі сміливістю, щоб запитати, але кожного разу, як доходило до цієї липкої теми, то задкував.

Тепер, заглядаючи на цей спінінг, який може виявитися тим самим, він уперше за день забув про Бастера Кітона. Його охопив простий ідилічний спогад: батько сидить на кормі човна, затиснувши коробку зі снастями між ногами, передає «бейзен» Норрісові, щоб самому мати можливість налити чашку кави з великого термоса, червоного з сірими смужками. Хлопець вдихає запах кави, гарячої й смачної, а ще батькового лосьйону після гоління: «Саутерн Джентльмен», так він називався.

Раптом стара журба здійнялася й ухопила його в сірі обійми, від чого Норріс засумував за батьком. Після стількох років, протягом яких той старий біль гриз йому кості, свіжий