Читати книгу - "Чарівні створіння"

— А що вміє робити тітка Дел?

— Вона палімпсест. Вона зчитує час.

— Зчитує час?

— Ну от ти заходиш до кімнати і бачиш тільки теперішнє. А тітка Дел бачить і теперішнє, і минуле, і майбутнє, і все водночас. Перед її очима кімната постає такою, як є зараз, і разом з тим такою, як була десять, двадцять, п’ятдесят років тому. Це наче видіння з медальйоном, розумієш? От чому вона завжди така спантеличена: їй ніколи точно не відомо, в якому часі й навіть в якому місці вона перебуває.

Я згадав свої відчуття після одного з видінь і подумав: як воно — відчувати таке завжди?

— Це ж треба! А що вміє Ридлі?

— Ридлі — сирена. Вона має дар переконання. Легко оселить у твоїй голові будь-яку думку. Так само вмовить на будь-який вчинок. Якби вона захотіла, то своєю силою змусила б тебе стрибнути зі скелі. І ти б стрибнув.

Я згадав, як їхав з нею в машині й не міг стулити рота.

— Я б не стрибнув.

— Стрибнув би, ще й як. Смертний сирені не пара.

— Не стрибнув би, — подививсь я на Ліну. Її волосся знову легенько заворушилося, от тільки протягу в кімнаті не було. Я намагався знайти в її очах підтвердження тому, що вона почувається так само, як і я. Мені потрібен був знак. — Я б не стрибнув. Не можна стрибнути зі скелі, якщо вже летиш з іншої, вищої гори.

Почувши відлуння власних слів, я захотів повернути їх назад. У голові вони звучали якось краще. Ліна подивилася на мене, намагаючись збагнути, чи я серйозно. Я дійсно не жартував, але зізнатися в цьому не міг. Натомість я змінив тему.

— А в чому сила Ріс?

— Вона сивіла, уміє читати по обличчях. Бачить у твоїх очах кадри з минулого, твої вчинки. Можна сказати, що для неї лице — як розгорнута книжка.

Тепер моє обличчя читала Ліна.

— Справді? А хто ж була ота жінка, на яку Ридлі перетворилася на мить, коли на неї дивилася Ріс? Ти ж бачила?

Ліна кивнула.

— Мейкон усе одно б мені не сказав, але я знаю, що це хтось темний. І дуже сильний.

Моїх запитань було не спинити. Я хотів знати все і про всіх, ніби нещодавно зі мною за столом сиділи справжні прибульці.

— А хто такий Ларкін? Заклинатель змій?

— Ілюзіоніст. Це майже як перероджувач, але єдиний перероджувач у нашій родині — це дядько Барклі.

— А в чому відмінність?

— Ларкін накладе закляття — і людина або предмет, все що завгодно, матимуть вигляд такий, як він захоче. Але це ілюзія, перетворення несправжнє. А от дядько Барклі перероджувач. Це означає, що він здатен справді переродити що завгодно у що завгодно.

— Тобто твій брат змінює уявлення про речі, а твій дядько — їхню суть?

— Переважно так. Бабуся каже, що ці сили дуже схожі. Інколи вони передаються від батьків до дітей. У Ларкіна й Барклі надто багато спільного, тому вони постійно сваряться.

Я знав, про що вона думає, у чому не зізнається навіть собі. На її обличчі з’явився смуток, і я доволі незграбно спробував підняти їй настрій.

— А що вміє Раян? У чому її сила? Вона — дизайнер одягу для собак?

— Ще зарано казати. Їй тільки десять.

— А Мейкон?

— Він просто… дядечко Мейкон. Немає нічого такого, що він би не зробив заради мене. Я знаю його з самого малечку, — Ліна відвела очі, уникаючи запитань. Вона щось приховувала, і якщо вже мовчала, то мовчала до кінця. — Він для мене як батько… в усякому разі, саме таким я уявляю батька.

Більше слів було непотрібно. Я знав, як це — втратити близьку людину. Інколи я навіть міркував над тим, а чи не легше було б узагалі її не мати.

— А ти? У чому твій дар?

І хіба ж один? Та чи й не знав я про її здібності ще з першого дня навчального року? Чи не волів би випитати у неї цю таємницю з того самого вечора, коли вона сиділа у мене на ґанку в фіолетовій піжамі?

Вона якусь мить помовчала, збираючись на думці чи зволікаючи з зізнанням. Хтозна. Потім підвела на мене безмежно зелені очі.

— Я природниця. Принаймні так вважають дядько Мейкон і тітка Дел.

Природниця. Ну слава Богу! Врешті-решт, природниця звучить краще, ніж сирена. Однак що це означало, я так і не збагнув.

— А хто такі природники?

— Я й сама не знаю. Ну, це одним словом не поясниш. Вважається, що природник здатен на більше, ніж будь-який інший чародій, — швиденько пробурмотіла вона відповідь, сподіваючись, що я не все розчую. Але я почув усе.

Більше, ніж будь-який чародій.

Більше. І як це сприйняти? Менше — це зрозуміло, це нормально. Цьому я б ще дав раду.

— Але ти сам бачив: я не знаю, що з цим робити, — Ліна знервовано опустила очі на стьобану ковдру, що лежала між нами. Я притягнув її за руку ближче до себе, аж доки Ліна не зіперлася на лікоть просто поряд зі мною.

— Для мене це не має значення. Ти подобаєшся мені такою, як є.

— Ітане, ти ледве мене знаєш.

Всередині мене розливалося магнетичне тепло, і, щиро кажучи, мені було як ніколи байдуже до усіх цих слів. Так класно було просто лежати поряд з нею, тримати її за руку і розуміти, що між нами усього лише брижі білої ковдри.

— Неправда. Я знаю, що ти пишеш вірші, знаю, що означає ворон з твого намиста, ще пам’ятаю, що ти любиш фанту, бабусю і попкорн з карамельними кульками.

Я сподівався, що вона усміхнеться, але почув:

— Це майже нічого.

— Це початок.

Її зелені очі задивилися в мої блакитні.

— Ти навіть не знаєш, як мене звати.

— Тебе звати Ліна Дюкейн.

— Ну що ж, для початку: ні, не так.

Я сів у ліжку, випустивши її руку.

— Тобто?

— Це не справжнє моє ім’я, Ридлі не збрехала.

Я почав пригадувати вчорашню розмову. Згадав, як Ридлі казала, що Ліна не знає власного імені, але тоді я не сприймав усе так буквально.

— А як же тебе звати?

— Не знаю.

— Це якась чародійська заморочка?

— Не зовсім. Здебільшого чародії знають свої імена, але ми не такі. У нас у родині