read-books.club » Сучасна проза » Гойдалка дихання 📚 - Українською

Читати книгу - "Гойдалка дихання"

212
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Гойдалка дихання" автора Герта Мюллер. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 40 41 42 ... 67
Перейти на сторінку:
сонце, а страх, не переді мною, а перед Туром.

— Беа, яка мені користь від вільного дня? — сказав я. — Мені потрібні цукор і сіль.

ПРО ХІМІЧНІ РЕЧОВИНИ

З хімічними субстанціями все виглядає приблизно як зі шлаками. Ніхто не знає, що випаровують терикони, гриби на зігнилих деревах, іржаве залізо й уламки цегли. Справа не у запахах. Коли ми вперше зайшли до табору, то наші очі перелякалися, бо коксовий завод виглядав цілковито зруйнованим. Неможливо уявити собі, що все це тільки наслідки війни. Уламки стін, укриті гнилизною, іржею та пліснявою, були старшими за війну. Такими ж древніми, як людська байдужість і отрута хімічних речовин. Було видно, що це саме хімічні сполуки об'єднувалися між собою і допроваджували фабрику до руйнування. Тут неминуче траплялися аварії та вибухи усередині залізних труб і машин. Колись ця фабрика була обладнана за останнім словом техніки двадцятих-тридцятих років і за стандартами німецької промисловості. На зужитих деталях ще можна було прочитати FOERSTER та MANNESMANN.

Треба було шукати знайомі назви серед уламків зіпсутих деталей, а подумки підбирати якісь приємні слова проти отрути, бо відчувалося, що ці речовини продовжують свій наступ і тепер їхній генеральний план скерований також проти нас, інтернованих. І проти нашої примусової роботи. Для примусової роботи росіяни і румуни ще вдома записали на листочку приємне слово: ВІДБУДОВА. Це слово було позбавлене отрути. А якщо ВІДБУДОВА, то вже слід було називати її ПРИМУСОВОЮ ВІДБУДОВОЮ.

Оскільки я не міг нікуди втекти від хімічних речовин, був покинутий серед них напризволяще — вони роз'їдали наше взуття, одяг, руки і слизові оболонки, — я вирішив потрактувати запахи фабрики по-новому, на свою користь. Я вигадав собі вулиці ароматів і виробив звичку знаходити якусь спокусливу мету для кожного пересування по території: нафталін, паста для взуття, віск для натирання меблів, хризантеми, гліцеринове мило, камфора, соснова смола, галун, цвіт цитрини. Мені вдалося виробити у собі приємну узалежненість, бо я не хотів дозволяти речовинам отруйно керувати мною. Приємна узалежненість не означає, що я змирився з ними. Приємним було те, що разом зі словами голоду та їжі існували і слова втечі, зникомі слова, слова, які випаровувалися з хімічних речовин. Що навіть ці слова були для мене життєво важливими. Вони були важливими і водночас ставали тортурами, бо я вірив їм, хоча і знав, навіщо вони мені потрібні.

Дорогою до вапняної ями, біля квадратної охолоджувальної вежі, стікала вода, це була каналізаційна споруда. Я назвав її ПАГОДОЮ. Унизу був басейн, який і влітку пахнув зимовим одягом, нафталіном. Округлий білий запах, як кульки від молі у шафі вдома. Тут, біля пагоди, нафталін мав багатокутний чорний запах. А коли я минав пагоду, запах знову ставав округлим і білим. Я пригадував себе у дитинстві. Ми їдемо залізницею на літні канікули до Венч. З вікна потяга я бачу, як біля Кляйнкопіша горить зонд для викачування газу з-під землі. Його полум'я руде, як лисяче хутро, і я дивуюся, яке воно крихітне, але попри це воно знищить в усій околиці кукурудзяні поля, зробить їх землисто-сірими, ніби восени. Це були сиві поля пізнього літа. З газет було відомо: горить зонд. Це було погане слово, яке означало, що знову горить зонд і ніхто не може погасити його. Мама каже, що збираються взяти на бойні кров буйволів, п'ять тисяч літрів. І сподіваються, що вона швидко розтечеться і це допоможе, зупинить вогонь.

— Зонд пахне, як наш зимовий одяг у шафі, — кажу я.

А мама киває:

— Так, так, нафталін.

Жир землі, росіяни називають його НЕФТЬ. Іноді можна прочитати це слово на цистернах. Це нафта, і я відразу ж думаю про нафталін. Сонце в жодному іншому місці не пече так сильно, як тут, біля мийки, біля восьмиповерхової руїни, де промивають вугілля. Сонце висмоктує жир землі з асфальту, і тут пікантно пахне чимось масним, гірким і солоним, ніби велетенська коробка крему для взуття. У спеку батько влягався на свій пообідній сон на диван, а мама у цей час пастувала його мешти. Біля восьмиповерхової руїни мийки, коли б я не проходив повз, завжди триває обідня пора, як у нас вдома.

Усі п'ятдесят вісім коксових батарей пронумеровані і стоять перпендикулярно, вишикувані у довгий ряд, ніби відкриті труни. Зовні цегла, а всередині — побитий шамот. Я думаю про НАГОДОВАНУ СОРОМ'ЯЗЛИВУ МІЛЬ. На землі блищать олійні калюжі, уламки шамоту утворюють кристали, схожі на жовті струпи. Пахне жовтими кущами хризантем із двору пана Карпа. Але тут росте тільки трава блідо-отруйного кольору. Пообіддя ховається у гарячому вітрі, ріденька трава недоживлена, як ми, вона прогинається під власною вагою і ледь несе викривлені стебла.

Ми з Альбертом Ґіоном працюємо в нічну зміну. Увечері я проходжу в шахті повз усі труби, деякі з них запаковані у скловату, а інші оголені та іржаві. Деякі сягають колін, інші — вищі за голову. Я мушу пройти хоча б раз уздовж однієї з труб, туди і назад. Хоча б раз я мушу довідатися про цю трубу все, звідки і куди вона веде. Але я все одно не знатиму, що саме вона транспортує і чи транспортує взагалі хоча б щось. Я мушу пройти хоча б раз уздовж однієї з труб, звідки виходить біла пара, бо вона транспортує принаймні білу пару, нафталінову пару. Повинен бути хтось, хто хоча б раз розповість мені про всю коксову фабрику, пояснить, як вона працює. З одного боку, я хотів би знати, що саме тут відбувається. З іншого боку, я не певен, що технічні процеси, на позначення яких існують спеціальні слова, не зашкодять моїм зникомим словам. Я не знаю, чи зміг би взагалі запам'ятати імена всіх цих скелетів там, у темряві і на острівцях світла. З вентилів просочується біла пара, під землею щось вібрує. А нагорі що чверть години озивається дзвінок першої коксової батареї, за нею — другої. Ворота назовні демонструють свої ребра зі сходів і драбин. А за воротами мандрує місяць у степу. У такі ночі мені ввижаються фронтони маленького містечка, у якому я виріс, міст Люґен, сходи Фінґерлінґ, а поряд — ломбард СКРИНЬКА СКАРБІВ. І Муспіллі, вчителя хімії, його я також бачу.

Вентилі у густому плетиві труб — це КРИНИЦІ НАФТАЛІНУ, з них капає. Уночі видно, які білі у них крани. Це інша білість, не така, як у снігу, плинна. І чорнота будівель теж відрізняється від нічної, вона колюча. А місяць має одне своє життя

1 ... 40 41 42 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гойдалка дихання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гойдалка дихання"