Читати книгу - "Полтава"

а тепло робиться на серці. І в землянці теплішає, і вже світ не такий безнадійно великий, як був перед хвилиною. І огнище палає ніби тобі ясніше, і так добре біля нього вдвійку сидіти, близько-близько притулившися до себе і чуючи, як серед стужі, серед скомління зимового вітру, під овечим тулупом б'ється живе серце людини.

— Багато вторгувала нині?

— Тільки, що кіт наплакав.

— А себе не продала?

— Маєш охоту купити?

Вітер сильніше гуде, і дим геть закриває вхід до землянки... Даром кріс на вистріл чекає...

А король хотів виполоти жіноцтво з табору, як з городу гарбуз!

На цілий тиждень розтаборилися союзні армії в Ушівці і в сусідніх селах.

За той час король будував міст через Десну. Шведські піоніри складали готові частини, кріпко споювали їх залізом і міддю, від чого ті мости люди й називали мідяними мостами.

Козаки радо розгрівалися при сокирах. Помагали шведам будувати, не забуваючи, що і їм по тому мості доведеться переходити на другий берег Десни.

Як перейду за Десну, не верну аж за весну.

От і не вгадала пісня. До весни ще далеко, а тут уже і з-поза Десни вертай, бо гетьманові до Батурина спішно.

Там його найкращі бойові частини з Чечелем, гармата з Кенігзеном, там провіант і гроші, там... Мотря! Дуже він неспокійний о своє добро. Знає, що москалі зубами гризтимуть стіни батуринського замку, щоб добути це все. Чує, що там щось велике здобувається. Рад би він не йти, а летіти до Батурина.

Так королеві не спішно.

Король по ночах сидить над картами України. Виучує їх, плани з Гілленкроком рисує.

Кажуть, нездужає тепер і сон його не береться, — безсонниця, на яку нема ліку. Невже ж зойки з лазаретів сон відганяють? А може, журиться король, що гетьман Мазепа мало війська йому припровадив?

Може, не чує себе безпечним від москалів, котрі з усіх боків підкрадаються, а може, може, зневірився у свого генія і щасливу звізду?

Ніхто короля Карла не знає...

Він на досвітках зривається.

Ледве Гультман вблагає свого пана, щоб випив снідання, і король скаче на Аякса та зникає в поранковій імлі.

— Де король? — питаються тривожно трабанти, журиться старий Піпер, дрижить о нього вірний Гультман.

— Де король?

Привикли бачити його одчайдушним хлопцем і ніяк не погодяться з гадкою, що він мужчина, муж, перед яким ціла Європа дрижить, бо непевною себе чує. Бачили його великий воєнний успіх, несподівані побіди над ворогом удвоє-троє сильнішим, бачили тріумф і жахаються погрому. Король змінився останніми часами. Навіть тієї дивної усмішки на його обличчю не видно, з Люксембургом не пожартує, з пасторами про питання віри не балакає, ніби нечиста сила оволоділа ним і гонить з місця на місце. Він усюди є і нігде його нема.

Ранком бачили його люди в Лосці, в полуднє був у Караївці, то знов. як мара, майнув крізь Курилівку і опинився у Студеній.

Так і нині було.

З невеличким відділом вискочив зі своєї квартири в Ушівці і помчав у напрямі Десни.

Бистроногий Аякс летів птахом. Другі коні насилу поспівали за ним.

Причвалав над Десну, там, де піоніри мідяний міст клали. Горіли ще смолоскипи на високих дрючках, бо робота йшла цілу ніч. Над огнищами, на триногах, у залізних казанах клекотіла смола, ковалі залізо на ковалах клепали, луск сокир далекою луною відбивався від сіл, окутаних імлою. Іноді, як повіяв поранковий вітрець і на хвилину розігнав туман, видно було лискучий хрест на сільській церкві або шпиль високої дзвіниці, або тополі біля панського двора. І знову — сіро, імлисто, непевно.

Король стояв і дивився в тую імлу. Довго, вдумчиво, бистро.

Нараз післав до робітників, щоб спинили роботу. Тисячі сокир, молотів, сверлів завмерло в руках. Тихо зробилося кругом.

Король впивався ухом у тишину. Очі його більшали, брови знімалися вгору, він ріс.

— За мною, вперед! — гукнув, не озираючися, і з шаблею

в руці кинувся через Десну.

Захрустів лід, але не заломився, ніби Десна зойкнула тільки, почувши на собі напрасну силу несподіваного бігу.

— Вперед! Вперед! — заохочували себе їздці. Коні ховзалися. падали, один ногу зломив. Король не дбав. Що там один, а хоч би й два, хоч би й сотня! Не дорожив собою і не цінив своїх людей. Його обхопило це лицарське божевілля, котрим він чарував своїх, а жахав чужих, пострах між ворогами ширив. Навіжений цим божевіллям, забував, де він і які в його сили, не питався, якого ворога має перед собою, не дбав, чи побідить, чи потерпить погром, не зважав на ніщо, послушно і б'езтямно піддаючися тому завзяттю, котрого не міг побороти.

Завзяття вожда передавалося людям. Бачили тільки його і під його проводом не боялися ні погрому, ні смерті. Вперед! Вперед — по славу або по смерть! Карлове лицарство не дорожить собою... "Vivat Carolus rex!"

Король Карло не любить дешевої побіди, він навіть битви не хоче приймати, поки ворожі сили не більші від його.

Знає це останній чура в шведському таборі. Всі вони вірять, що куля їх вожда не береться і що його геній сильніший від царських регіментів. Слава Карла XII осліпила їх, насліпо женуть за ним, не думаючи, що переходити Десну, коли вона ще не досить кріпко замерзла, і відтинати себе від армії — це вчинок прямо божевільний. Щось такого міг би зробити молодий офіцер, котрий шукає незвичайних пригод, але не вожд, що повинен дорожити собою, не Карло, котрий свою армію загнав у чужі краї.

Про ніщо не думають шведи, — вперед! вперед!

Нараз кламцнули кріси і посипалися кулі.

Двох їздців повалилося на землю. Коні зжахнулися, кинулися набоки, але їздці кріпко тримали в руках поводи. За хвилину відділ пер дальше, — як таран об мур, так валив у московські роти. Ще один стріл, ще двох-трьох обагрилося кров'ю, і вже Карло сидить москалям на карках. Його довгий, прямий, важкий меч блискавкою в'ється, ні один удар не хибить.

Як колись голови телятам одним махом відрубував, так тепер москалів січе. Роти подаються, старшини не мають сили вдержати строю. Як косар у збіжжя косою, так Карло мечем вганяється у ворожу