Читати книгу - "Записки Кирпатого Мефістофеля"

розплющені на світ оченята. Та не каліка ж ви! Подивіться, що найтісніще, найдужче в'яже людей! Ідеї? Наука? Професія? Ні! Родина, діти, — от ця незрозуміла, могутня сила, яка часто ламає всі закони нашої лоґіки, всі розуміння розумного, цільного, гарного. Боже мій, як ви не розумієте цього?!

Я щиро схвильований. Олександра Михайлівна сидить, не рухаючись. Під рукою частіще й дужче, ніж нормально, здіймається й опускається м'ягка заокругленість грудей. Чи не плаче вона? Це було б непогано!

— Кавуно-о-ов, кавуно-о-ов! — вигукує на вулиці густий чоловічий голос. Таким голосом прикащики, їдучи вулицею, викликають на роботу в економію.

— Що ж я маю робити? — раптом чується глухий голос Олександри Михайлівни, й я вчуваю в йому сльози.

— Що? Покликати Панаса Павловича, стати його жінкою й жити разом.

— Тепер неможливо!

— Через що?

Олександра Михайлівна, не підводячи голови, шукає за поясом хустку, витирає лице й тоді сідає рівно. Очі в неї червоні, вії мокрі. Вона не дивиться на мене.

— Через те, що Варвара не віддасть Діми. А без Діми він не згодиться.

Я закурюю й кидаю сірник за вікно в палісадник, де лазять кури.

— Поперше, Діму можна знов украсти. Але припустімо, що тепер це більше важко й неприємно. Тоді йому треба зовсім одмовитись од Діми й улаштувати нову родину, з новими Дімами. Так, це тяжко, але ще тяжче лишатися в цьому становищі. Треба зібрати всю волю й мужність.

— Ні, він не зможе… — широко, не кліпаючи очима, дивиться вона в вікно й помалу крутить головою.

— Ні, зможе, Олександро Михайлівно. Зможе! Инакше він не стерпить зневаги до самого себе. Тільки треба, щоб ви це рішили твердо й так, як ви вмієте рішати.

Олександра Михайлівна мовчить, потім тихо кидає:

— Я сама вже думала таксамо.

— Так?! У такому разі, Олександро Михайлівно, дозвольте привітати вас з… з «незаконним», але гарним, міцним шлюбом. Шукайте кватиру, мостіть гніздечко! Завтра Панас Павлович іде від Варвари. З Дімою, чи без його, але він піде, за це я вам ручусь, я, Яків Василевич Михайлюк! Шукайте кватиру! Коли грошей треба, то я… Автім, про це я з ним побалакаю. Заявляйте хазяям, що виїжджаєте! Ні, серйозно!

Олександра Михайлівна якось по-новому, замішано, лагідно дивиться на мене і сміється, їй, видко, й радісно, й соромно, і страшно те, що вона зрадила себе, й ніяково переді мною, й тисячі переживань хвилюють її. Але я не даю їй замислюватись, — балакаю, жартую, планую, і ввесь час поводжусь так, ніби з цим питанням докінчено рішуче, й навіть ніяких сумнівів не може бути. Олександра Михайлівна часто, як Клавдія Петрівна, прикладає руки до щок, які не перестають палати; трудно, глибоко зітхає, розгублено усміхається, стає такою хвилююче гарною, що я, нарешті, не видержую, беру з комоди дзеркало й підношу до неї:

— Подивіться на себе! Ні, подивіться! Та ви ж божественно-гарні! І Панас Павлович посміє вагатись?! Та вам треба тільки моргнути, й коло вас будуть тисячі Панасів Павловичів! Вибірайте тільки!

Олександра Михайлівна крадькома зиркає в дзеркало, ніяковіє і сміється грудним, тремким сміхом.

— Зараз же йду додому, викликаю Панаса Павловича і присилаю його до вас. Ні, ні, ніяких суперечок! Край! Ну, до швидкого, радісного побачення! Дякую, Олександро Михайлівно, дякую!

Я покидаю її в такому стані, коли людина блукає з непорозумілою, дурноватою, не то щасливою, не то болючою усмішкою по хаті; береться то за те, то за се, забуває, що треба; сідає, схоплюється, знову никає по всіх кутках, а очі в неї застиглі, блискучі, лице в червоних плямах, в голові: карусель із оркестріоном, вогнями, миготливими фіґурами.

— — — —

— Хто біля телефону?

— А вам кого треба?

— Мені треба негайно Панаса Павловича. Хто говорить?

— Галя! А хто питає?

— Яків Василевич. Добридень, Галю! Дуже прошу зараз покликати тата підійти до телефону. Дуже важна справа.

— Добре! Зараз!

Голосок холодний, ворожий, — я ж злий ґеній їхнього дому, Мефістофель, і навіть не кирпатий.

Панасові Павловичеві буде, розуміється, трошки ніяково й тяжко балакати зо мною. Але ж яка слабовільна людина з нього: сховався й гадає, що відкараскався від мене!

— Яків Василевич? — чується у трубці гугнявий, як усі голоси в телефоні, жіночий голос: сама Варвара.

— Так, це я, Варваро Хведорівно. Мені треба на одну хвилинку Панаса Павловича.

— Панас Павлович прохає мене переказати вам, що він дуже занятй. А я, з свого боку, прохала б вас, добродію Михайлюк, дати Панасові Павловичеві й нашому домові спокій. Наші відносини повинні бути перервані раз на все.

— Виконаю ваше бажання неодмінно, Варваро Хведорівно. Але все ж таки прохаю Панаса Павловича підійти до телефону, справа торкається вашої родини й усієї кар'єри вашого чоловіка, добродійко.

Слово «кар'єра» робить відповідне вражіння.

— Панас Павлович у сю хвилину занятий. Чи не можете ви через мене переказати?

— Це ускладнить справу. Треба поспішати. Коли можете, перекажіть йому, хай негайно їде до мене. Негайно.

Мене починає потішати роля, яка припадає Варварі Хведорівні. І я хочу, щоб вона сама послала його до мене.

— Але хоч приближно ж скажіть, у чому річ!

— Варваро Хведорівно, кожна хвилина дорога! Я вам сказав, уся його кар'єра залежить од цього. Довідаєтесь сьогодні ж, я думаю. А зараз присилайте його до мене!

Декілька секунд мовчання.

— Добре! Підождіть хвилинку!

Половину зроблено! Чи сказати йому, на віщо я кличу його, чи теж притягти його кар'єрою?

— Слухаю!

Теж холодний, але трошки занепокоєний голос Панаса Павловича.

— Панасе Павловичу! Негайно приїжджайте до мене! Страшенно важна справа, на ціле ваше життя! Виясняти нічого не можу… Нема часу! Швидче!

— Дозвольте, Якове Василевичу…

— А, Панасе Павловичу! Справа торкається вас, а не мене. Я рішуче ні при чому тут. Чи їдете, чи ні, мені треба це знати зараз же. Відповідайте!

— Добре, я поїду, але…

— Чудесно! Чекаю. Беріть автомобіль! До побачення!

Я кладу трубку. Біля його, розуміється, з величним, розумним і строгим лицем стоїть Варвара. Кар'єра — річ серйозна й дуже близько торкається тепер і її. Засіб перемоги і влади, Діма — в неї в руках. Суперницю зломлено й переможено. «Злий ґеній» лишився в дурнях. Отже, боятись ніби нема чого. І я бачу, як вона «інтеліґентним», поважним жестом кладе руки на плечі Панаса Павловича й каже:

«Ти, Панасе, цілком вільний у своїх учинках. Ради Бога, не роби собі з того нічого! Цей Михайлюк, то, правда, не до душі мені, але ти не в'яжи себе цим. Моя ж думка, коли вона тебе цікавить, така, що тобі треба поїхати до його. Михайлюк