Читати книгу - "Хатина дядька Тома"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я позбудусь його при першій же зручній нагоді, — озвався Гейлі, запалюючи нову сигару.
— Гадаю, небагато за нього заправите? — спитав незнайомець, і собі вмощуючись на ящиках.
— Та не знаю, — відказав Гейлі. — Хлопчисько ж добрячий, такий здоровань, увесь як натоптаний!
— Ваша правда. Але ж скільки того клопоту й витрат, доки його виростиш.
— Дарма! — мовив Гейлі. — Вони ростуть самі собою, і клопоту з ними не більше, ніж з цуценятами. А цей малий десь за місяць уже бігатиме.
— Я маю де їх вирощувати, отож і хотів би прикупити ще одного-двох, — сказав незнайомець. — Наша куховарка на тому тижні поховала свого малого — втопився в балії, поки вона вішала білизну. То можна б віддати їй цього, нехай би вигодовувала.
Якусь хвилю обидва мовчки курили. Жоден не хотів перший зачіпати головного питання. Нарешті незнайомець сказав:
— Коли вже вам однаково треба збути його з рук, то, мабуть, десять доларів вистачить?
Гейлі похитав головою і промовисто плюнув.
— Ні, так діла не буде, — відказав він і знову взявся курити.
— Яка ж ваша ціна, сер?
— Та бачите, — мовив Гейлі, — я й сам міг би виростити цього хлопчиська чи десь його влаштувати. Він на диво здоровий та гарний, і десь за півроку за нього можна буде хапнути цілу сотню, а за рік — то й дві. Отож я й тепер не віддам його менше як за п’ятдесят.
— Ну, чужинцю, та це ж просто смішно!
— Отак, як сказав! — ствердив Гейлі, вперто хитнувши головою.
— Даю тридцять, — мовив незнайомець, — і ні цента більше.
— Ось що, — рішуче сказав Гейлі і знову плюнув. — Нехай буде ні по-вашому, ні по-моєму: давайте сорок п’ять. Це моє останнє слово.
— Згода! — трохи подумавши, відказав незнайомець.
— От і гаразд, — мовив Гейлі. — Де вам сходити?
— В Луїсвіллі, — відповів незнайомець.
— В Луїсвіллі… — проказав за ним Гейлі. — Чудово. Ми будемо там, коли вже стемніє. Хлопчисько спатиме, отже, все гаразд. Ви його тихенько заберете, щоб він і не писнув, — і по всьому. Я завжди люблю, щоб було тихо. Терпіти не можу всякої колотнечі та галасу.
Кілька банкнот перейшли з гамана незнайомця до гамана Гейлі, і торговець знову взявся до сигари.
Уже вечоріло, коли пароплав зупинився біля пристані в Луїсвіллі. Жінка сиділа, тримаючи на руках дитину. Малий міцно спав. Почувши назву міста, вона швидко підхопилася, простелила в закапелку між ящиками свій плащ і поклала дитину в ту колиску, а сама пішла до борту, сподіваючись побачити серед готельних служників, що з’юрмилися на пристані, свого чоловіка. Вона протиснулась до самих поруччів і перехилилася далеко вперед, пильно вдивляючись у людський вир на пристані, а тим часом натовп заступив від неї дитину.
— Ну, саме час, — мовив Гейлі, піднімаючи сплячу дитину й віддаючи її незнайомцеві. — Глядіть тільки, щоб воно не прокинулось і не запищало, бо тоді буде нам мороки з тою бісовою дівкою.
Незнайомець обережно взяв загорнуту дитину й за мить загубився в натовпі, що сходив на берег.
Коли пароплав, сапаючи, крекчучи та бухаючи димом, відчалив од пристані й поволі рушив далі своєю дорогою, жінка повернулася на місце. Там сидів лиш торговець. Дитина зникла!
— Що таке?.. Де?.. — почала була жінка, приголомшена несподіванкою.
— Люсі, — мовив до неї торговець, — малого твого нема, і нехай ти вже одразу все знатимеш. Тобі однак не можна було везти його з собою на пониззя, а тут трапилась нагода продати його в добру родину. Там йому буде куди краще, ніж при тобі.
Жінка кинула на нього нестямний погляд, сповнений болю та розпачу. Він міг би збентежити когось менш досвідченого, але для Гейлі то була не первина. За своє життя він бачив сотні таких поглядів. Отож і тепер, помітивши гримасу пекельної муки, що спотворила чорне обличчя жінки, її конвульсивно стиснуті руки та хрипкий, уривчастий віддих, він сприйняв усе те за цілком звичайні речі, невід’ємні від його торгівлі, і його непокоїло лиш одне: чи не почне вона голосити й не збере коло себе натовп, — бо, як і інші поборники деяких наших принципів, він рішуче не полюбляв непорядку.
Та жінка не закричала. Тяжко вражена в самісіньке серце, вона не мала сили плакати й голосити.
Не тямлячи себе, вона сіла на місце. Руки її безпорадно впали, невидющі очі втупились у простір. Наче вві сні, вона чула навколишній гук та гомін, хрипке сапання машин. Та серце їй немов заціпеніло від болю, в неї не було навіть сліз, щоб виплакати своє горе. І вона сиділа незворушна, байдужа до всього.
Торговець, маючи на оці свій інтерес, був, як і дехто з наших політиків, зовсім не від того, щоб показати при нагоді свою людяність, і спробував якось розрадити нещасну жінку.
— Я знаю, Люсі, спершу трохи боляче, — мовив він, — але такій тямущій жінці, як ти, негоже собі попускати. Ти ж сама розумієш, що так було треба, і нічого тут не вдієш.
— Ой, не кажіть мені, пане, такого! — озвалася вона здушеним голосом.
— Ти метка жіночка, Люсі, — невгавав торговець, — і я тебе не скривджу. Ось приїдемо на пониззя, я тебе влаштую в добрий маєток, а там і чоловіка нового собі знайдеш. Ти ж он яка красуня…
— Ой пане, та не говоріть ви до мене! — мовила жінка, і в голосі її бринів такий пронизливий біль, що торговець відчув: тут його звичний метод нічого не зарадить. Він підвівся, а жінка відвернулась і затулила обличчя плащем.
Торговець походжав по палубі, час від часу спиняючись і позираючи на жінку.
— Добре-таки їй дошкулило, — пробурмотів він сам до себе. — А проте мовчить. Ну, та дарма, пожуриться трохи — і помалу заспокоїться.
Том бачив усе, що діялося на палубі, й одразу збагнув, у чім річ. Він підійшов ближче й намагався заговорити до жінки, та вона лиш стогнала у відповідь.
Настала ніч. Тиха, незворушна й урочиста, вона всіяла небо незліченними мерехтливими зорями, ясними й прекрасними, але байдужими до людських страждань. Мало-помалу завмирали ділові розмови та звуки веселощів, скоро все довкола поринуло в сон, і стало виразно чути легенький плюскіт хвилі, яку розтинав ніс пароплава. Том і собі простягся на ящику, і до нього раз у раз долинав приглушений стогін чи тихе тужіння вбитої горем матері: «Ой, як же я тепер житиму? О боже, зглянься на мене, нещасну!» — і так знов і знов, аж доки замовк і той шепіт.
Десь серед ночі Том зненацька прокинувся. Щось чорне шаснуло повз нього до поруччів,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хатина дядька Тома», після закриття браузера.