read-books.club » Фентезі » Дика енергія. Лана 📚 - Українською

Читати книгу - "Дика енергія. Лана"

137
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дика енергія. Лана" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 40 41 42 ... 76
Перейти на сторінку:
сила, здатна це… це… зруйнувати? Здолати?

— Є. — Зуби Голованя блищать при світлі весняного дня, білі вовчі зуби. — Це та сила, що зруйнувала його першого разу. Сила землі й води, повітря, небесного вогню. Це стихії, Лано.

Я кілька хвилин обмірковую його слова.

— Завод зруйнує той, хто примусить стихії слугувати собі?

Він сміється, піднімаючи верхню губу.

— Ти це можеш? — запитую я з надією.

— Я? — дивується Головань. — Хіба це я закликав весну? Розтопив кригу на верхів’ях? Пригнав теплий вітер? Хіба я це зробив?

Я мовчу.

— У Заводу майже немає вразливих місць, — каже Головань, ніби розмірковуючи вголос. — Але якщо одночасно вдарити чотирма блискавками… по вцілілих чотирьох шпилях… то п’ята блискавка може пробити осердя і замкнути ланцюг. Тоді на якийсь час накриється основний охоронний контур. Увімкнеться додатковий… Але він нестабільний. І якщо в цей момент підірвати комунікації… зламати підпори буревієм, рознести смерчем… залити згори водою… зливою… тоді в нього можна буде увійти, Лано, і встромити лезо у Серце Заводу. Щось мені підказує, що воно м’яке, його можна прохромити.

— Звідки ти знаєш? Ти був на Заводі?

Він хитає головою.

— Звідти ніхто не повертається. Не повертався досі.

* * *

Усю ніч мені сняться жахіття. А вранці налітає буревій.

Неможливо вийти з дому. Вітер гне дерева до самої землі… Наполохано кидається у хлівах худоба: в деяких місцях вітром зриває дахи. Чоловіки й жінки поспішають зміцнити покрівлі — під зливою. А мені лячно. Відчуваю наближення великого лиха. Ще не знаю, якого, але при самій лише думці про нього волосся стає сторчма.

До полудня вітер трохи вщухає. Я виходжу, накинувши на голову рогожу, суну до головного селищного майдану, де висить лунка труба з калаталом усередині.

Я б’ю на сполох — уперше відтоді, як стала Цар-матір’ю. Звук понурий і страшний. По всьому селищу відчиняються двері. Кричать немовлята, плачуть діти. Люди сходяться, збігаються, дивляться з острахом. Дощ б’є по їхніх обличчях, плечах, по абияк прикритих маківках.

— Він іде, — кажу я хрипко. — Він уже близько.

Чути тільки дощ. Навіть малі діти не плачуть.

Заніміли від жаху.

— Ми вийдемо на нього, — кажу я неслухняним язиком. — Усі! Всі!

Із юрби вискакує Ярий. Хапає мене за руку. Від його доторку я ніби прокидаюсь: рветься завіса жахіття. Я розумію, що не все втрачено. Ми вийдемо на нього… і, можливо, подолаємо.

* * *

На вершечку гори ми зупиняємось. Я йду перша, тому ніхто не бачить мого обличчя… І добре. Бо в цю мить я вперше бачу його.

Це колосальний чорний смерч. Його єдина нога повзе по землі, захоплюючи дерева й каміння, видираючи з корінням столітні сосни. Його тіло пружне, темне, як згорнута у джгут просмолена тканина. А голова його впирається у небо. У хмарах, що вінчають цю голову, б’є і б’є колінчаста блискавка.

Неквапно — і все ж дуже швидко — смерч іде на нас. До селища.

Ніхто нічого не каже. Слова не потрібні. Я відчуваю у правій руці долоню Ярого. В ланцюг стають чоловіки й найсильніші жінки всього селища. У цю хвилину я бачу майбутнє так виразно, як ніколи раніше.

Можливо, хтось із нас помилиться. Або смерч виявиться сильнішим. Тоді — я бачу — нас одного за одним підхопить вітром і втягне в його пружне чорне тіло. Не має значення, відпустимо ми руки чи ні. Нас підніме на страхітливу височінь і жбурне додолу, ламаючи хребти, змушуючи зламані ребра ножами прохромлювати груди.

А можливо… Ні. Ніхто не знає, що станеться за кілька хвилин. Майбутнє ніколи не можна побачити цілком.

Людський ланцюг розтягається на пагорбі, обходячи страшного гостя праворуч і ліворуч. Я веду людей з одного боку, з другого веде Головань. Наші руки мають зустрітись раніше, ніж когось зачепить вихор. Ніж хтось злякається й відпустить руки. Раніше, ніж ланцюг розпадеться…

Я бачу Голованя за десять кроків перед собою. Залишилося зовсім трохи. Ось Головань за п’ять кроків. Їжачиться борода, горять блакитні очиська. Він простягає тверду долоню, важку й жорстку, як вовча лапа…

Я стискаю його руку. Коло замкнулось — велетенське людське коло. І смерч у центрі. Він завертає супротисолонь — проти ходу Сонця. Проти годинникової стрілки. Люди, що тримаються за руки, секунду стоять нерухомо, а потім рушають за рухом Сонця. За рухом годинникової стрілки.

Не перечепитись. Не впасти. Розірвати руки зараз означає загинути й навести загибель на інших. Лапа Голованя стискає мою долоню до хрускоту. Та я не відчуваю болю. Чорна нога смерчу всмоктує в себе каміння й воду зі струмка, ми ступаємо по майже пересохлому річищу. Смерч виє — на одній ноті, низько, від цього звуку холоне кров.

Іти стає з кожним кроком важче. Ніби йдеш крізь воду. Але це добрий знак: отже, ми все робимо правильно. Ми піймали, зачепили і тепер мусимо його дикій силі протиставити свою. Розкрутити. Розгорнути джгут у протилежний бік. Послабити. Здолати.

— Оберіг! — горлає Головань.

— Оберіг! Оберіг! — вигукують голоси в ланцюгу.

— Права щока твоя — день!

— Ліва щока твоя — ніч!

— Дню, світло твоє — до нас! Світло — до нас!

— Ноче, мороку — згинь! Мороку — згинь!

— Оберіг! Оберіг!

Тепер ми не йдемо, з кожним кроком долаючи спротив, ми біжимо. Мчимо, не боячись упасти. Наша спільна сила перетікає у коло — і вступає в боротьбу з чорним смерчем.

— Оберіг!

— Дню, світло твоє — до нас! До нас!

Завивання смерчу переходить у вереск. Тіло його напружується, потім осідає, стає товстішим, товстішим…

Летить за нашими спинами каміння з неба. Ллється вода. Смерч осідає, віддає все, що встиг захопити.

— Оберіг! — кричить Головань.

Колосальна маса землі й води падає, збиваючи нас із ніг.

* * *

Приходжу до тями на купі поламаних гілок. Холодно. Вогко. Хтось когось кличе, хтось стогне крізь стиснуті зуби. Я ледве підвожу голову.

Там, де був смерч, тепер яма у землі й вивернуте каміння. Молоді й старі дерева лежать повалені, корінням догори. Когось із наших придавило, хтось зламав ногу, але мертвих нема. І смерчу немає. Ми його здолали.

— Цар-мамо! Допоможи!

Із поламаних гілок робимо ноші й волоки — нести поранених до селища. Потерпілих набирається цілий двір.

Я не вмію зрощувати кістки. Я не вмію загоювати рани. Мені на допомогу приходять бабусі-цілительки з їхніми травами й замовляннями. Вони бурмотять і помішують вариво у казанах, а я кладу долоні на мокрі лоби і замовляю біль, як можу.

І поранені усміхаються.

* * *

Вівці рікою витікають із селища і ллються по дорозі в гори

1 ... 40 41 42 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дика енергія. Лана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дика енергія. Лана"