read-books.club » Детективи » Камінь посеред саду 📚 - Українською

Читати книгу - "Камінь посеред саду"

205
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Камінь посеред саду" автора Володимир Лис. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 40 41 42 ... 53
Перейти на сторінку:
я чекаю.

— Ти знаєш, кого я маю на увазі. Але нічого не скажу, бо ти ще цього не сприймеш.

Ця дівчина, стара діва, синя панчоха, пара Віталику, якщо розібратися, виявилася складнішою, ніж я гадав. А втім, я не гадав, у цьому не було потреби, я не почував до Люби нічогісінького — працює, то й хай, наївна — можливо, хитрує уміліше, ніж ми, — можливо, імітує роботу чи таки працює — можливо. Що зі мною трапиться, як я її розгадаю? Так само, нічогісінького. Мені байдуже, яка вона насправді, я захищений Георгієм, є ж якась доцільність і в тому, що я йому потрібен…

Чавк — чавк, скрип… Болото під ногами, черевики по болоті. «Я йду по собі», — зринає химерна думка. Химерні думки, отже, вертаються до мене.

«Друже мій, — кажу я собі. — Ти сприймаєш життя таким, як воно є. Є. Ти вже навчився цьому — ура! — криза минула, розладу не буде, переставляй ноги».

— Здрастуй, Андрію.

Я підвожу голову. Нарешті на нашій вулиці, за кілька будинків од нашого, бачу живу людину. Тітка Настя Плутішова, наша далека родичка, йде з глибини свого двору, запнута жовтою хусткою, і зовсім не зважає на дощ.

— Здрастуйте, — кажу я.

— Додому рішив навідатися?

— Додому.

Я стою, і тітка Настя стоїть. Нам немає про що говорити. Я намагаюся пригадати, як звуть її сина. Толик? Віктор? А дочку? Потреби справді цікавитися у мене немає.

— Як там Віктор? — все ж питаю.

— Добре, — каже тітка Настя. — Нарешті, слава Богу, женився.

— А Толик?

— Толик… — хмурніє тітка. — А що Толик?.. Щоб їм добра не було, до чого мені дитину…

Вона щось каже ще, вона лається, та я вже не чую слів, згадую, що Толик, здається, в колонії — за хуліганство, бійку.

— Повернеться ваш Толик, — намагаюся якось утішити.

— Повернеться, — плаче тітка Настя. — Ще два роки, а казав мені, як до нього їздила, Що печінка вельми болить.

Я не забув, дорікати собі нічого. Я й не втішив тітку Настю. Спинився, бо вона привіталася. Дощ падає на її непокриту голову. Моя імітована радість зникає. Вона зовсім розчиняється, коли я заходжу на наше подвір'я, коли назустріч виходить мама і здивовано каже, що мене не чекали, бо ж Магда казала, що я поїхав у відрядження. Усе в мені опускається. Магда, отже, тут. Навіщо ж я тоді їхав? Я пробелькотав, що ось раніше вернувся з відрядження, що також закортіло приїхати, побачити Іринку. А тут на подвір'я вибігла Іринка, кинулася до мене, обняла ноги. Я підняв її, став дорікати, що вона роздягнена, донька обхопила мене рученятами, притислася до мокрої щоки, защебетала, — вони з мамою і бабусею ліплять вареники. І, наче підтверджуючи ці слова, з літньої кухні з'явилася й Магда з вимазаними тістом і борошном руками.

— Андрій приїхав, — радісно вигукнула вона.

— Мамо, тато геть мокрий, — сказала Іринка ка весело.

— Ми зараз його висушимо, — пообіцяла Магда.

— Висушимо, висушимо, — заплескала Іринка в долоні.

— І мене повели до кухні сушити. Там було тепло, навіть душно. В обличчя вдарив жаркий дух розпеченої плити, на якій щось шкварчало й кипіло. Магда зняла з цвяшка, вбитого біля дверей, оранжевого рушника і взялася витирати мою мокру голову. «Може, я сплю?» — подумалося мені.

30

Я повторював це запитання кілька разів до і після обіду. Магда поводилася, так, наче й справді між нами не було ніякої розлуки, наче я ото лише й був у якомусь там відрядженні, тільки й усього, що несподівано повернувся раніше.

Підбігала і відбігала Іринка, щебетала, бігла до дідуся і бабусі, у неї виявилася маса проблем і запитань, я відповідав, але відчуття сну не покидало. Спершу я слухав, як натхненно Магда імпровізує про те, чим ми займалися останні тижні. Потім, що будемо робити далі. Виявляється, ми збираємося забрати нарешті Іринку до себе, в нову квартиру. Отже, Магда знала, що я живу на новому місці. І раптом усе в мені опустилося — а що коли вона не грає?

Я вийшов з кухні надвір. Дощ уже перестав, але хмари висіли дуже низько. Здавалося, вони ось-ось обваляться на голову. Як же мені виманити Магду? Мусить бути ясність. Наче відчуваючи мій стан, а може, й справді відчуваючи, Магда й собі вибігла з кухні.

— Дощик перестав, а наш татко підсох, — проспівала вона і, вже минаючи мене, додала: — Я в парник за цибулею для салату.

Я поплентався за нею. Магда вискочила у легенькому ситцевому халатику, з оголеними руками, розпашіла, доволі приваблива. Вона трохи схудла за цей час і від того здавалася ще стрункішою. Плентаючись за нею, я пригадав єдину нашу зустріч за цей час, восени, коли я тільки-но вийшов з лікарні. Чомусь ця зустріч спалахнула перед очима. Коли минав хліва, спинився мов укопаний. Раптом здалося, що в цій зустрічі ключ до теперішньої Магдиної поведінки.

…Магда виходить з-за рогу, ми стикаємось, спиняємось. Очі фіксують: на Магді новий білий плащик, під ним голубий светр — ні того, ні іншого в неї раніше не було. Дивиться вона колюче-злякано. Ми стоїмо, нас обходять люди, підштовхують одне до одного.

— Здра… здрастуй, — бурмочу я.

— Здрастуй, — вона окидає мене поглядом. — Що з тобою, Андрію?

— Зі мною? А що зі мною?

— Ти ж наче з хреста знятий.

— Авжеж, новітній Месія, — спромагаюся на жарт. — Месія місцевого значення.

— Що з тобою, Андрію?

— Дурниці, — її тривога, непідробна тривога вертає мені певність. — Дурниці. Дружина покинула, тільки й усього.

Неправда, — Магда торкає мене за руку, чомусь заглядає в очі. — Цим ти так би не вис переймався. Ти хворів?

— Хворів.

— Справді? — моє визнання, здається, ії трохи втішило.

— І чим же? Невже серце?

— Виразка совісті.

— І як, вирізали?

— Що?

— Виразку.

— Намагалися совість. Але я не дався.

Магда дивиться вже з тою звичною іронією, знищувальною і якоюсь наче теплою, заохочуючою, від якої мені завжди, а останнім часом особливо, хотілося втекти світ за очі.

— А в тебе вона була, совість?

— Під печінкою.

— І на неї витікала жовч. Бідолашна совість.

Я не відповідаю. Мені розхотілося фехтувати словами.

— Вибач, поспішаю, — кажу,

— Чому ти не подаєш на розлучення, Андрію?

— А ти?

— У тебе був би солідний аргумент. Дружина покинула, така-сяка, а я б не заперечувала.

— Ти не така-сяка. І взагалі…

— Що — взагалі?

— Я ще почекаю.

— Я не повернуся. Та й ти цього не хочеш. Не хочеш, правда ж?

— А ти б хотіла?

— Було б до кого.

— Виходить,

1 ... 40 41 42 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінь посеред саду», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Камінь посеред саду"