Читати книгу - "Камінь посеред саду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти знаєш, кого я маю на увазі. Але нічого не скажу, бо ти ще цього не сприймеш.
Ця дівчина, стара діва, синя панчоха, пара Віталику, якщо розібратися, виявилася складнішою, ніж я гадав. А втім, я не гадав, у цьому не було потреби, я не почував до Люби нічогісінького — працює, то й хай, наївна — можливо, хитрує уміліше, ніж ми, — можливо, імітує роботу чи таки працює — можливо. Що зі мною трапиться, як я її розгадаю? Так само, нічогісінького. Мені байдуже, яка вона насправді, я захищений Георгієм, є ж якась доцільність і в тому, що я йому потрібен…
Чавк — чавк, скрип… Болото під ногами, черевики по болоті. «Я йду по собі», — зринає химерна думка. Химерні думки, отже, вертаються до мене.
«Друже мій, — кажу я собі. — Ти сприймаєш життя таким, як воно є. Є. Ти вже навчився цьому — ура! — криза минула, розладу не буде, переставляй ноги».
— Здрастуй, Андрію.
Я підвожу голову. Нарешті на нашій вулиці, за кілька будинків од нашого, бачу живу людину. Тітка Настя Плутішова, наша далека родичка, йде з глибини свого двору, запнута жовтою хусткою, і зовсім не зважає на дощ.
— Здрастуйте, — кажу я.
— Додому рішив навідатися?
— Додому.
Я стою, і тітка Настя стоїть. Нам немає про що говорити. Я намагаюся пригадати, як звуть її сина. Толик? Віктор? А дочку? Потреби справді цікавитися у мене немає.
— Як там Віктор? — все ж питаю.
— Добре, — каже тітка Настя. — Нарешті, слава Богу, женився.
— А Толик?
— Толик… — хмурніє тітка. — А що Толик?.. Щоб їм добра не було, до чого мені дитину…
Вона щось каже ще, вона лається, та я вже не чую слів, згадую, що Толик, здається, в колонії — за хуліганство, бійку.
— Повернеться ваш Толик, — намагаюся якось утішити.
— Повернеться, — плаче тітка Настя. — Ще два роки, а казав мені, як до нього їздила, Що печінка вельми болить.
Я не забув, дорікати собі нічого. Я й не втішив тітку Настю. Спинився, бо вона привіталася. Дощ падає на її непокриту голову. Моя імітована радість зникає. Вона зовсім розчиняється, коли я заходжу на наше подвір'я, коли назустріч виходить мама і здивовано каже, що мене не чекали, бо ж Магда казала, що я поїхав у відрядження. Усе в мені опускається. Магда, отже, тут. Навіщо ж я тоді їхав? Я пробелькотав, що ось раніше вернувся з відрядження, що також закортіло приїхати, побачити Іринку. А тут на подвір'я вибігла Іринка, кинулася до мене, обняла ноги. Я підняв її, став дорікати, що вона роздягнена, донька обхопила мене рученятами, притислася до мокрої щоки, защебетала, — вони з мамою і бабусею ліплять вареники. І, наче підтверджуючи ці слова, з літньої кухні з'явилася й Магда з вимазаними тістом і борошном руками.
— Андрій приїхав, — радісно вигукнула вона.
— Мамо, тато геть мокрий, — сказала Іринка ка весело.
— Ми зараз його висушимо, — пообіцяла Магда.
— Висушимо, висушимо, — заплескала Іринка в долоні.
— І мене повели до кухні сушити. Там було тепло, навіть душно. В обличчя вдарив жаркий дух розпеченої плити, на якій щось шкварчало й кипіло. Магда зняла з цвяшка, вбитого біля дверей, оранжевого рушника і взялася витирати мою мокру голову. «Може, я сплю?» — подумалося мені.
30
Я повторював це запитання кілька разів до і після обіду. Магда поводилася, так, наче й справді між нами не було ніякої розлуки, наче я ото лише й був у якомусь там відрядженні, тільки й усього, що несподівано повернувся раніше.
Підбігала і відбігала Іринка, щебетала, бігла до дідуся і бабусі, у неї виявилася маса проблем і запитань, я відповідав, але відчуття сну не покидало. Спершу я слухав, як натхненно Магда імпровізує про те, чим ми займалися останні тижні. Потім, що будемо робити далі. Виявляється, ми збираємося забрати нарешті Іринку до себе, в нову квартиру. Отже, Магда знала, що я живу на новому місці. І раптом усе в мені опустилося — а що коли вона не грає?
Я вийшов з кухні надвір. Дощ уже перестав, але хмари висіли дуже низько. Здавалося, вони ось-ось обваляться на голову. Як же мені виманити Магду? Мусить бути ясність. Наче відчуваючи мій стан, а може, й справді відчуваючи, Магда й собі вибігла з кухні.
— Дощик перестав, а наш татко підсох, — проспівала вона і, вже минаючи мене, додала: — Я в парник за цибулею для салату.
Я поплентався за нею. Магда вискочила у легенькому ситцевому халатику, з оголеними руками, розпашіла, доволі приваблива. Вона трохи схудла за цей час і від того здавалася ще стрункішою. Плентаючись за нею, я пригадав єдину нашу зустріч за цей час, восени, коли я тільки-но вийшов з лікарні. Чомусь ця зустріч спалахнула перед очима. Коли минав хліва, спинився мов укопаний. Раптом здалося, що в цій зустрічі ключ до теперішньої Магдиної поведінки.
…Магда виходить з-за рогу, ми стикаємось, спиняємось. Очі фіксують: на Магді новий білий плащик, під ним голубий светр — ні того, ні іншого в неї раніше не було. Дивиться вона колюче-злякано. Ми стоїмо, нас обходять люди, підштовхують одне до одного.
— Здра… здрастуй, — бурмочу я.
— Здрастуй, — вона окидає мене поглядом. — Що з тобою, Андрію?
— Зі мною? А що зі мною?
— Ти ж наче з хреста знятий.
— Авжеж, новітній Месія, — спромагаюся на жарт. — Месія місцевого значення.
— Що з тобою, Андрію?
— Дурниці, — її тривога, непідробна тривога вертає мені певність. — Дурниці. Дружина покинула, тільки й усього.
Неправда, — Магда торкає мене за руку, чомусь заглядає в очі. — Цим ти так би не вис переймався. Ти хворів?
— Хворів.
— Справді? — моє визнання, здається, ії трохи втішило.
— І чим же? Невже серце?
— Виразка совісті.
— І як, вирізали?
— Що?
— Виразку.
— Намагалися совість. Але я не дався.
Магда дивиться вже з тою звичною іронією, знищувальною і якоюсь наче теплою, заохочуючою, від якої мені завжди, а останнім часом особливо, хотілося втекти світ за очі.
— А в тебе вона була, совість?
— Під печінкою.
— І на неї витікала жовч. Бідолашна совість.
Я не відповідаю. Мені розхотілося фехтувати словами.
— Вибач, поспішаю, — кажу,
— Чому ти не подаєш на розлучення, Андрію?
— А ти?
— У тебе був би солідний аргумент. Дружина покинула, така-сяка, а я б не заперечувала.
— Ти не така-сяка. І взагалі…
— Що — взагалі?
— Я ще почекаю.
— Я не повернуся. Та й ти цього не хочеш. Не хочеш, правда ж?
— А ти б хотіла?
— Було б до кого.
— Виходить,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінь посеред саду», після закриття браузера.