Читати книгу - "Урізька готика"

впала тінь на їхній священичий рід. Втім, рід обривався на отцеві Антонію. Ну, що ж, на те воля Божа. Нема синів і дочок — нема принуки[218] до них, аби ставали конче священиками і дружинами священиків. Нехай спочине давній рід. Часом буває, що декотрий рід треба вчасно перервати, аби не змізернів чи не спаскудився.

Єгомость зітхнув і подумав, що, може, не варто було зриватися[219] нині до сповіді, бо день якийсь не дуже вдалий. Отець Михайло збентежився, побачивши його. Не був готовий прийняти міх з чужими гріхами на свої вутлі[220] старечі плечі. Мав якусь пильну[221] роботу. Та навіть від цього простого ритуалу отець Антоній відчув полегкість і, відбившись від слуги, зосередився на молитві. Він молився за душі померлих, щоб легко покинули землю, а далі, щоб кінь був здоровий. Незчувся, як виїхали на міст, позалатуваний новими дошками, а за мостом єгомость походив по баюрі, аби змити болото. Вода проклала собі хід до його лівої ноги, проте отець Антоній приховав це, щоб не накликати гнів слуги: навіть не ойкнув, хоч холод аж по серці шкрябнув. Може, трохи дратва розійшлася — не біда. І так скоро почнеться зима. Священик кинув погляд на гори, на синюватий ліс під скупим блідим сонцем, і відвернувся. Ніби завстидався, що такий він старий, заталапаний[222] болотом, достойний дивитися на сю величну красу, що була до нього і переживе його надовго. Не те, щоб це засмучувало священика: душа, як і тіло, потребує спочинку, але чи буде там спочинок? Такий, який мають дерева і земля взимку? Перед вірними отець Антоній волів краще розмірковувати про райські блаженства, аніж про муки пекла. Усі грішать, бо трудно не грішити в цьому світі, окрім блаженних та обраних, і ще малесеньких діточок, однак щира сповідь перед Богом очищає від дрібних гріхів. Лиш за великі доведеться відповісти.

Уже на роздоріжжі отець Антоній зрозумів, що день остаточно зіпсутий: знайшли неживого вчителя з розірваним горлом. І в нього на очах фіра повезла тіло нещасного на скриття[223] до Дрогобича, вкрите пожовклим простирадлом.

«А як буде дощ?» — чомусь подумав священик.

Люди стояли й дивилися, як трясеться фіра по нагуєвицькій дорозі.

— Цікаво, де його поховають? Не знаєте, отче? — спитав Гарась.

— Як не схоче ховати родина, то доведеться громаді…- сказав війт, підходячи до візка, на якому сидів отець Антоній.

Священику здусило горло. Фіра зникала між пустельних полів, а за нею їхали на лискучих конях шандарі[224]. Гарна була б світлина, та пана фотографа ніде не було видно. Тієї ж миті тінь пташки, за якою гнався більший птах, черкнула єгомостя по ногах і він відсахнувся, ніби тінь могла завдати шкоди.

— Потяв опир? — перепитав отець Антоній. — Бійтеся Бога, людоньки! Мало вам того, що сталося тридцять літ тому в Нагуєвичах та Ясениці? Встидайтеся!

Він махнув широким рукавом реверенди, ніби намагався відгородити себе від урізьких людей, але насправді тим жестом відсікав себе від думок, що поневолювали його душу. Вона, попри всю вченість і життєвий досвід, залежала від сонця, котре слабло з кожним днем, відступаючи перед темрявою пізньої осені. Єгомость був злий сам на себе, усвідомлюючи причину упадку власного духу. Натомість інші й гадки не мали опиратись тій неминучості, коли бракло сільської роботи, сон не йшов до голови, а в темряві треба було вставати до худоби.

Уже смеркало, коли Юліан спускався з гори. Щось у ньому змінилось, і нічого надзвичайного тут не було: краєвиди змінюють людину, змушують прилаштовуватись до них. Вертаючись селом, геть порожнім і тихим, після перебування на горі, він знову переживав якесь відчуження, а потім уже в місті віддалиться ще більше від містерії, учасником якої став сам, хай і пасивним. Найважливіші речі з тої містерії не потрапили на світлини, зникнувши у глибині пам’яті. Там, на горі, він думав, що деякі таємниці не варто розкривати: слід змиритись з реальністю, яка не бажає підкорятися органам чуття. І врешті, йому було байдуже, від чого помер сільський вчитель Гнат Магура, бо чим би не закінчилось розслідування, справедливість не потрібна ні мертвим, ні живим. Їм потрібне лише життя, і за нього вони боротимуться до останнього подиху. Не має значення, чи це життя змарноване, вільне чи підневільне, вони з охотою увійдуть в нього, так як рослина, що пробивається крізь камінь. Люди вмирають, коли світ довкола них гине і втрачає сенс.

Ні, в долині зовсім по-іншому, ніж угорі. Сам перехід від одного до другого утруднює дихання і стає якось не по собі. Юліан пришвидшив ходу, ніби щось тиснуло йому межи плечі, й радий був опинитись під дахом свого тимчасового пристановиська. Він твердо вирішив мовчати про власну роль в цій трагедії. Втім, господарі могли помітити, що він повернувся учора пізно, але євреї — люди небалакучі. А завтра він поїде звідси, бо скінчив роботу.

— Пан Влодек приїхав! — повідомила Ривка. — Чекав на вас, а потім пішов до корчми. Казав, що скоро вернеться.

— То добре, — кивнув Юліан. — А як ваша Регінка?

— Трохи вспокоїлася. Чоловік обіцяв повезти її в неділю до міста. А завтра їде так само…

— Може, пан Лейба й мене прихопить?

— Звісно, пане Юліане. Нема й мови…

— От і добре! Я вже хотів піти до пана управителя питатися.

Ривка якось дивно глянула на нього.

— Щось не так? — поцікавився Юліан.

— Небезпечно йти увечері, після того, що сталося. Чоловік приведе пана Влодека.

— Але ж я ті дні ходив вечорами і нічого.

Ривка випалила:

— Ми обоє переживали за пана, ой, як переживали! Бідний пан учитель! Ви би послухали, що люди в селі говорять

— Не боїться той, хто не знає, - посміхнувся Юліан. — Я ходив милуватися тутешніми краєвидами, і правду кажучи, дуже зголоднів…

У себе в кімнаті він почав з того, що поскладав усі знаряддя праці, спакував речі, щоби були готові. Мали виїхати десь коло восьмої рана. Недовге перебування на селі закінчиться на світанку, але попереду — довга дорога між спустошених полів. Старий урожай зібрано, а озимину сіяти рано, бо нічого з того не вродилося б. Сам час їхати до Америки, на край світу. Може, тому, що йому не треба було ні сіяти, ні жати, Юліан не поспішав ні до Північної Америки, ні до Полудневої. Туди тягнулись тисячі людей, аби продати себе чи зайняти кусень нічийної землі. А тут, у провінції Імперії, ніхто й не зазирав углиб землі,