Читати книгу - "Мене називають Червоний"

Так, збрехавши собі, я, як завжди, отямився на вулиці, не усвідомлюючи, чому потрапив сюди. Я щодуху, не зупиняючись, сунув уперед засніженими вулицями, багнистими переходами, слизькими підйомами й спусками, занедбаними бруківками. Крізь темряву ночі я нісся в непроглядні безлюдні закутки міста, й мій гріх, шкутильгаючи, залишався десь позаду. У вузьких вуличках мої кроки відлунювали біля стін заїздів, медресе, мечетей — і мій страх відступав.

Ноги самі собою щоночі несли мене в це махаллє на околиці, на вулиці, якими було лячно бродити навіть джинам та привидам. Половина чоловіків із того махаллє загинули у війнах із Персією, а решта покинули квартал, стверджуючи, що тут оселилося зло. Забобони, вважав я. Лиш раз спіткало лихо моє рідне махаллє. Сорок років тому, через війни з Персією, на дверях текке ордену Календері назавжди повісили замок, оголосивши його ворожим кублом.

Я минув кущі ожини й лаврів, що приємно пахли за будь-якої погоди. Як завжди, поправив надірвану віконницю, збиту зруйнованим комином, і зайшов усередину. Глибоко вдихнув столітній запах фіміамів та плісняви. Це місце приносило мені стільки щастя, аж сльози забриніли на очі.

Якщо я вам досі не казав, то скажу тепер: я не боюся нікого, окрім Аллаха, а земна кара в моїх очах не варта ламаного мідяка. Страшно. Про таких убивць, як я, у Куран-и Керімі, наприклад, у сурі «Фуркан»[126], чорним по білому написано: настане для нас Судний день, і нашим мукам не буде кінця-краю. У запорошених часом книгах, які зрідка потрапляли мені до рук, я бачив зображення пекла, відтворені на шкірі древніми арабськими майстрами. Вони — прості, по-дитячому наївні, але наганяють страх. Я зустрічав малюнки пекельних мук, чомусь зроблені китайцями та монголами; вже їхні кольори нагадували про тортури, яким піддає шайтан убивць. Тільки-но ті сцени оживають перед очима, я захищаюся власною логікою: що говорить тридцять третій аят сури «Ісра»?[127] Хіба там не сказано: не губіть чиєїсь душі, якщо немає цьому виправдання, бо це забороняє Аллах. Але ж мерзотник, якого я відправив на той світ, не був таким мусульманином, якого забороняє вбивати Аллах. Існувало безліч моральних причин, щоб розтрощити йому голову.

Він злословив на нас, на тих, хто працював над книгою, яку замовив падишах. Якби я не затулив йому рота, він, оголосивши безбожниками Еніште-ефенді, всіх малярів і навіть майстра Османа, віддав би їх у руки оскаженілих прибічників ходжі-ерзурумійця. Якби хтось бодай раз привселюдно заявив, що маляри чинять наругу над нашою вірою, то фанатики Ерзурумійця, яким тільки дай привід показати свої сили, не лише нас, обдарованих майстрів, знищили б, а й стерли б на порох усіх малярів цеху. Падишах не зміг би й слова зронити на наш захист.

Я всюди позамітав і вимив підлогу віником та шматтям, яке зберігав у кутку. Так завжди роблю, коли приходжу сюди. Прибираючи тут, я відчуваю себе добрим рабом Аллаха. Щоб Аллах не відібрав у мене ці світлі почуття, я довго-довго Йому молився. Холод ставав нестерпним, і я промерз до кісток, почало боліти горло. Я вийшов на вулицю.

І знову відразу перетворився на навіженого. Згодом помітив, що я вже в якомусь іншому махаллє. Яким був мій шлях сюди від занедбаного кварталу? Про що я думав, блукаючи? Як опинився тут, на вулиці, де обабіч вишикувалися кипариси?

Але хоч би скільки я йшов, мене не покидала одна думка, яка гризла мою душу, мов хробак. Може, стане легше, якщо поділюся нею з вами. «Жалюгідний наклепник» або «бідолашний Заріф-ефенді» (між цими словами немає ніякої різниці), покійний майстер заставок, за кілька хвилин до того, як таки став покійним, відкрив мені дещо важливе. Побачивши, що на мене не впливають його звинувачення Еніште-ефенді у використанні перспективи в зображенні, як це роблять ґяури, жалюгідний наклепник промовив: «Є ще остання ілюстрація. Нею Еніште-ефенді паплюжить усе, в що ми віримо. Це більш аніж безбожність, це — неприховане блюзнірство». А три тижні тому, ще до нашої розмови, Еніште-ефенді дав мені завдання намалювати в кутках якоїсь там сторінки коня, гроші й смерть. Їхнє зображення, як на європейських картинах, повинні були неймовірно відрізнятись одне від одного своїми розмірами. Еніште розмітив майбутню ілюстрацію, а ту її частину, де вже була заставка Заріфа-ефенді, накрив великим аркушем паперу й пантрував, щоб ніхто туди не заглянув. Він ніби щось приховував од мене та решти малярів.

Мені все кортить запитати Еніште: що ж намалював Заріф на останній ілюстрації, однак існує чимало причин, які стримують мене. Якщо запитаю, то, безперечно, Еніште-ефенді запідозрить мене у вбивстві Заріфа-ефенді, і про його здогади знатиме кожен. Ще мене тривожить таке: а може, Еніште-ефенді вважає, що Заріф-ефенді мав слушність? Інколи переконую себе: запитавши, я, навпаки, зніму з себе будь-які підозри. Та страх бути викритим не відступає.

Мої ноги, розумніші, аніж я сам, привели мене на вулицю, де жив Еніште-ефенді. Я зачаївся у якомусь закутку, і наскільки дозволяла пітьма, розглядав його будинок. Розкішний двоповерховий будинок в оточенні дерев! Хто його знає, в якій зараз із його кімнат-схованок перебуває Шекюре? Я намагався намалювати цей дім в уяві, розділеним посередині навпіл, ніби його розрізали ножем. Такі зображення споруд творили тебрізькі художники за часів шаха Тахмаспа. За якими віконницями я б тоді зміг побачити Шекюре?

Двері відчинилися. Вийшов Кара. Еніште провів його до хвіртки й, проводжаючи ласкавим поглядом, кілька хвилин постояв, потім обернувся й зачинив по собі хвіртку.

Після побаченого навіть моя голова очуняла від дурних мрій і зробила три гірких висновки:

1. Еніште-ефенді доручить Карі закінчити книгу, нашу книгу, бо так безпечніше й дешевше.

2. Чарівна Шекюре вийде за Кару.

3. Нещасний Заріф-ефенді говорив правду. Я даремно занапастив його душу.

Іноді, коли безжальний розум приходить до болючих висновків, з якими ніяк не змириться серце, то проти нього повстає й тіло. Друга півкуля мого мозку відразу шалено запротестувала проти третього висновку, згідно з яким я — мерзенний підлий убивця. Тут ноги знову виявилися кмітливішими й швидшими за мою голову, вони потягли мене слідом за Карою-ефенді.

Ми минули кілька вулиць. Я подумав: можна запросто вбити Кару, який іде попереду задоволений собою й життям, тоді