Читати книгу - "Зозулята зими"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Нічогенькі собі новорічні свята цьогоріч, — Василь укладається на тахту, обличчям до стіни. Згідливо киваю, хоча він не може бачити. Місток між старим і новим роком? Міст, яким не можна піти назад? Так, здається, Руслана казала? Скільки я таких містків перетнув за останній тиждень — не полічити відразу… Назад дороги точно нема, але я ще живий.
І то не найгірший подарунок під новорічну ялинку…
Руслана
Не люблю дешевих спецефектів. Тож спершу лише скривилася. Ну, вичаклувався отой чортів файл із паперами ніби просто із повітря. Лежить на кухонному столі та виклично біліє на квітчастій клейонці між двома чашками. А від мене що вимагається? Перехоплюю погляд Інни. Пильний, без натяку на звичайні насмішкуваті вогники. Так само вона вивчала мене кілька хвилин тому, ще з того боку порогу:
— То що, пустиш до квартири?
У мене тоді промайнула недоречна згадка: вампіри, нібито, не можуть увійти до хати без запорошення господаря домівки. Цікаво, чому вони не перемерли з голоду ще у давні віки? Люди були надто гостинні? Чи такі запросини робилися, аби не залишати без роботи вампіроборців?
Відступаю вбік, притримуючи двері: якщо захотіти, можна сприйняти як запрошення. Смішно, але ніяковію. Усе ж добре, що Інна не вміє читати думок. Хоч телепатія, то, як на мене, явище з царини фантастики. І зовсім не потрібна тим, хто не може жити без дрібки чужих емоцій. Ну добре, не будемо порушувати традиційну фразеологію, без чужої «енергії». Може, через отакий настрій і не сварюся із «гостею». Не запитую, що забула вона в однокімнатній хрущовці, яка притулилася майже на околиці міста, тобто якого припхалася? Зрештою, як дізналася, де я живу? Мовчи. Бо так недовго дійти до вже зовсім недоречних розпитувань: а що, скажімо, шановна Інно, ви робили кілька днів тому на автовокзалі, коли ми з Тетяною випадково вас там зустріли?
І от, тепер візит. Та ще й майже офіційний, із дотриманням етикету. Принаймні, гостинець вона з собою таки прихопила. Мене спершу пересмикнуло, коли побачила в її руках пакет із зображенням Санта Клауса та усміхненої дівчинки поруч. Але випадковості все ж трапляються, незалежно від того, чи вірю я в них. Бо це зовсім інший пакет, а в ньому — коробка цукерок та пачка дорогого чаю. А вираз мого розгубленого обличчя Інна розуміє по-своєму. Ледь стенає плечима: типу згодна, якось недоречно, на фоні усього. Але де зараз знайдеш менш попсову тару? А от, не витримала вона марку до кінця, не дочекалася навіть початку чаювання. І не стала прикидатися, що її не цікавить моя реакція. Дивиться просто у вічі: що будеш робити, дівко? Бо файл з паперами вона вичаклувала не з пакета, а із пальта. І справді, що? Виголосити промову про дотримання норм гігієни: прибери це неподобство зі столу?
Ставлю закипілий чайник на підставку з ялівця. Про всяк випадок: якщо захоче й далі гратися у чаювання — то у нас самообслуговування. Якусь мить вивчаю «подарунок». Файл ледь не тріскається від роздруківок службових паперів. Копіювали нашвидкуруч, нерівно вкладаючи в ксерокс папери, де-не-де сліди пересохлого картриджу. Ще різонула думка: а раптом це з Олегової течки папірці, через які розгорівся зовсім недитячий сир-бор? Зрештою, що мені до того? Хоча ні, навряд чи. Інна та Олег — то паралельні світи, які, як відомо, не перетинаються. Чи все ж перетинаються?
Вдивляюся уважніше в папери. Он, на верхньому папірці шапка «протокол допиту». Якась медична експертиза, свідчення. Ще роздруківка із невеличкої фотокартки. Здається, видертої «з м’ясом» із газети, он рядочки дрібного шрифту збоку. На знімку — дівчинка років трьох-чотирьох. Дивиться серйозно, ніби не вміє усміхатися. Хто сказав, що всі малюки — веселі? Чомусь знаю точно: дівчаті ніколи не виповниться п’ять.
Мовчки беру папери. Від них ледь тхне казенною байдужістю, а за нею вчувається сморід лиха та чиєїсь гіркої безпомічності. А ще, кажуть, на ксерокопіях цього не чути… Не вірю в оте: «а потім вони прокинулися і виявилося: їм просто наснився жах». Але краще б воно… Тим більше, коли згадати сьогоднішню придибенцію на ринку, альтернатива реальності одна: я таки збожеволіла.
Тремтячими руками кладу фото дівчати до теки.
* * *
Мабуть, я пройшла б повз малу. Бо надто заклопотана була намаганням ступати лише на тоненьку смужку, всипану піском, що ледь виділялася на розковзаному майданчику між ятками, звиваючись дивними вихилясами. Втриматися на отих розслизьканих кручениках не так просто. Та в мені несподівано прокинувся спортивний азарт, і я ступаю наче по линві в цирку. Впасти не боюся. Мабуть, тому, що десь у глибині душі переконана: зі мною не може трапитися біди через якусь там ожеледицю. Хоча три дні тому на цьому ринку відразу двоє відвідувачів зламало ноги. Директор базару, виступаючи на місцевому каналі телебачення, божився, що щиро співчуває потерпілим, але ті самі винні: ринок всипаний піском так густо, що посковзнутися тут може лише дуже необережна людина, тобто розтелепа.
Ой. Схоже, я — розтелепа. Підсковзнулася, посунулася вперед, ледь не в’їхала у дорогезне пальто темноволосого красеня. Цікаво, що той забув на дешевій барахолці?!
— Обережно, панночко. З Вами все гаразд? — він усміхається мені так, що навіть найцинічніша частинка моєї душі відзначає: у якомусь серіалі з такого б епізоду розпочалася таємна любов малолітньої дурки до романтичного красеня-незнайомця. Це як мінімум. Про максимум не встигаю подумати. Бурмочу на автоматі ввічливі слова вибачення.
— Нічого-нічого, це я винен в усьому. Замилувався вами. Сподіваюся, Ви ногу не підвернули?
Замилувався він! Ага! Да-а, цікаві дівчата в цьому місті живуть. Невже, ніхто ніколи не пробував склеїти його у настільки примітивний спосіб?! Бо продовження напрошується таке: я мужньо заперечую, але болісно кривлю губки, потім зойкаю…
Далі йде стандартне — пропозиція пересидіти у найближчому кафе, поки стане трохи легше. Чи натяк, мовляв, його машина недалечко, і не варто недбало ставитися до отаких-от на вигляд дрібних травм… Медпункт, до речі, ледь не на сусідній вулиці, чи не підкинути? А може, він сам не проти такого розвитку подій? Бо мені важко повірити, що трапився на шляху справжній джентльмен. На мить відводжу погляд від його зацікавлено примружених чорних очей.
І помічаю її. Чогось добре запам’яталося: саме в цю мить, за секунду після зіткнення з незнайомцем, я вперше звернула на неї увагу. Дівчинка років трьох-чотирьох стояла біля купи секондхендівського шмаття, наваленого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зозулята зими», після закриття браузера.