Читати книгу - "Шмагія"

– Тобто як? – зачудувався китоврас. – Ні – і, пане, не тобто, а саме так. Вона руками робила. І очима дивилася. Хо-хо! Долі наскрізь бачила.

– Ясновидиця, чи що?

– Ви, пане мій, не кумедний, – зробив Гриня дивний висновок, почухуючи круп. – Зовсім не кумедний. Не зрозуміти вам. Як виставі кінець, так дітлахи до Зізі хмарою сунули. Вона руками робила, очима дивилася й усе їм говорила. Хто мисливцем стане, хто лицарем, хто фрейліною… Про весілля тлумачила, про малят, які по тому народяться. Коли хто хворий чи каліка – коли видужає. Дітлахи в три вуха слухали. Й батьки з мамками підсідали. Зізі, вона ж довго говорила, гарно. Кожен повірить. Хо! Особливо якщо руками робити.

І очима дивитися.

Почався дрібний дощик. Сліпий при яскравому сонечку, теплий пустун, він скуйовдив волосся малефіку, здибив шерстинки на кінському тілі китовраса. Розкричалася сорока на тину. Її скрекіт понісся далеко через міст, у громаддя Фільчиного Бору. Мабуть, теж долю наскрізь прозріла, дурепа. Незабаром теплу кінець, дощі поллють інші, скаламутять болото непролазне. Розумниця сорока, всю правду бачить.

– Збувалося?

– Ні-і, – весело посміхнувся Григорій Інноліур, рогатий невдаха. – Ні хріна не збувалося. Трапляється, вдруге до знайомого міста заїдемо… Дітлахи підросли, молодших братиків-сестричок у цирк ведуть. Хто був калікою, таким і лишився. І фрейлін з лицарями серед знайомої публіки не зустрічалося.

– Бити вас не пробували?

Мускулюс добре уявляв настрій батьків, котрі повірили словам Зізіфельди. Чекаєш, що чадо, яке сиділо тридцять літ на печі, підніметься на бистрі ніжки, що замазура візьме за себе першу красуню… Віра гори звертає. Покине синок бондарювати й подасться здуру в лицарі, зваблений оповідями про світле майбутнє. Стане, виходить, молодим кавалергардом, потім маршалом королівства, Її Високість віддасть йому руку й серце…

Коли в лайні виваляєшся, радий придушити заразу-пророчицю.

– Бити? Нас?! А за що нас бити, пане? Ні, не пробували. Ми ж кумедні… Ну не збулося. Зате послухали, пораділи. Ось, маленьку сестричку привели – нехай тепер вона послухає. Як виросте, майстерно на лютні гратиме, зустріне в мандрівках принца інко… інкові…

– Інкуба?

– Ні, не інкуба. Інго… іго-го… Ну, начебто «не знати кого»!

– Інкогніто?

– Точно! Його, атож! Зізі руками зробить, очима подивиться й розповість. Ні, пане мій, не били нас.

Китоврас сумно насупився й додав крізь зуби:

– Просто Зізі чаклувати розучилася. Ось днями шостий рік пішов, як відрізало. Плакала вона дуже. Мені скаржилася. Збере дітлахів, руками водить, очима дивиться – і втікає в сльозах. Не можу, каже. Обікрали мене, Гриню. Останню копійку відняли. А хто обікрав, не каже. Не знає. І добре, що не знає – я б убив за неї…

Орган в ожиннику завершив сарабанду подвійною кодою, перейшов до гавоту. Усе впиралося в знайомий термін. П’ять років тому були Дикі Лови, п’ять років тому Ернест Намюр знайшов у лісі чудовисько-виворотня, п’ять років тому стара примха вдарила в голову майстрові Леонардові. П’ять років тому Зізіфельда Трабунець, акробатка й шмага, видужала від «захворювання лжеманою». Чаклун не знав, чи можна видужати від цієї дивної хвороби, що й не хвороба зовсім. Але чесно думав, що на місці ліліпутки він особисто стрибав би від щастя до сьомого неба. А Зізі, виходить, плакала. Мимоволі повіриш у геніального чарівника-альтруїста (…інкогніто!): відкрив секрет порятунку від зламу та й пішов собі світами, шмагів лікувати. Нишком, як бачимо. Щоб уникнути подяк і ридань.

Маячння, їй-право.

«І цей геній-альтруїст зараз лежить колодою в сусідній комірчині, очікуючи, поки ти закопаєш трупа на задньому дворі! – вдарив орган із кущів, викидаючи колінця. – А що? Запросто. Така собі чарівна випадковість, одна з багатьох. Закопаєш, напис напишеш, і хапонеш за це три довічні терміни в Чистому Карцері. Або чин лейб-малефактора позачергово. Серафим Нексус тебе обійме, поцілує, в труну зійти благословить…»

– А чого ж до відьми тільки зараз зібралися?

– Це… ну, значить… – не зрозумів китоврас. І радо скористався чужим слівцем. – Тобто як, пане?

Від Гриніного баса сорока подалася з тину на південь.

– У тому розумінні, – як маленькому, роз’яснив малефік двотілому велетневі, – що видатний дар ясновидіння полишив голубоньку Зізіфельду п’ять років тому. Ну й ішли б до відьми: наврочили, мовляв, допоможіть! А ви лише тепер зібралися…

– Хо-хо! Ми ж не через цю пропажу з’явилися! Ми теперішнє псування знімати прийшли! – китоврас замислився, пошкріб поміж ріжок і уточнив. – Прискакали, тобто. Розумієте, пане, тільки-но ми в Ятрицю прибули… Намет на площі ставили – Зізі ледве кроквою не прибило. На репетиції корова Адель, атлетка повітряна, з ложі зірвалася. Добре б сама побилася! – вона здорова, їй хоч би що… Ні, здумала не на кого, на крихітку нашу падати. А в Зізі нога взяла та й підігнулася. Якби не спасирував я дурепу, розчавила б на млинець! У мене потім цілу ніч у попереку ломило, дарма що кінь. Ну, ще дрібниці… Я ось напився, худобина, поніс, як скажений… Правду вам кажу, пане: зурочили Зізі!

Триклятий орган після гавоту взявся до патетичної фуги. Кущі навколо мерзотника стали сторчма, ніби волосся на голові у бідолахи Мускулюса. Ліліпутка Трабунець раптом привиділася йому з короною на голові, жахливо схожа анфас на Лісове Дитя-кульбабу, а в профіль – на Едварда II. Знайома гидота: ні найменшого пристріту, ні сліду зурочення, самі лише згубні збіги та фатальні випадки…

Що робити?

Хто винен?!

«Зурочуй по площинах!» – долинув із минулого голос учителя Просперо. На жаль, рекомендація була зараз навряд чи придатна для застосування. «Це ж акробатка! – безгучно благав чаклун, майже не сподіваючись, що бойовий маг почує з далекої далечі розпачливе „Пробі!“! – Циркачка, не король! Ну навіщо Раді Безкорисливих Змовників замірятися на життя Зізіфельди Трабунець із „Цирку Виродків“? Та ще й таємничим, особливо вибагливим способом?! Учителю, надоум!»

Учитель не надоумив.

Анітрішечки.

Зате ребром стала зовсім інша проблема. Стала й попросилася назовні.

– Зараз повернуся, – буркнув малефік, нітрохи не замислюючись про те, як поставиться китоврас до різкої зміни теми, й вирушив на пошуки.

* * *

Як і очікувалося, дощаний нужник із руною Уруз на дверях виявився за хатою. Усередині панував ядушливий запах ароматичних трав. Хоч сокиру вішай. Відьма вочевидь перестаралася. Хоча все-таки краще, ніж сморід вигрібної ями. Справляючи малу нужду, Андреа міркував над ланцюжком нісенітниць. Нарешті махнув рукою і зі злості вирішив поквапити Меліс. Відьма очевидячки зволікала, а чаклун ніяк не міг узяти до тями: навіщо їй це потрібно? Нехай ображається, скільки завгодно, але ліліпутка