Читати книгу - "Снігова королева"

І ялинка згадувала струнку березу — дерево, що росло в лісі й здавалось ялинці справжнім принцом.

— А хто такий Шалам-Балам? — запитували миші. І ялинка розповіла їм казку, бо запам’ятала її слово в слово. Мишкам так сподобалось, що вони були готові стрибати аж до верхівки дерева.

Наступної ночі прийшло багато мишей, а в неділю — навіть двійко пацюків. Але вони сказали, що історія нецікава. Це дуже засмутило мишей, тепер і їм вона подобалась значно менше.

— А ще щось ти знаєш? — запитали пацюки.

— Тільки одну казку, — відповіла ялинка. — Я чула її у найщасливіший вечір свого життя. Правда, тоді я не усвідомлювала свого щастя.

— Нам ця казка здається поганенькою, — сказали пацюки. — А чи знаєш ти якусь історію про шинку, або про сало в коморі?

— Ні, — відповіла ялинка.

— Ну, й на цьому спасибі, — сказали пацюки й подалися геть.

Мишки теж після цього розбіглись, а ялинка зітхнула і сказала:

— Мені було дуже приємно, коли довкола мене сиділи веселі мишки й слухали мої розповіді. Зараз і це минуло. Добре, чекатиму, коли хтось прийде і забере мене з цього місця.

Але чи станеться це колись? Так, одного ранку прийшли люди, щоб прибрати на горищі. Вони витягли ящики, дістали ялинку з кутка й грубо шпурнули її на підлогу. Тоді слуги витягнули її на сходи.

— Життя починається знову! — сказала ялинка, насолоджуючись сонячними променями й свіжим повітрям.

Її потягнули сходами вниз і знесли у двір. Ялинка не мала часу на роздуми, вона тільки могла роздивлятись — довкола було так багато всього! У саду все цвіло. Запахущі троянди звисали через невисоку огорожу. Квітнули липи. Ластівки кружляли тут і там і щебетали:

— Цвінь, цвінь, цвінь, ось іде мій друг!

Втім, це вони казали не про ялинку.

«Ось тепер я заживу!» — вирішило деревце, радісно розпростуючи свої гілки. Та лишенько! Вони засохли й пожовкли. Тепер ялинка лежала в кутку поміж бур’яну й кропиви. Зірка, зроблена із золотого паперу, досі стриміла на верхівці деревця й сяяла під променями сонця.

У дворі бавилось двійко веселих дітлахів — тих самих, що радісно танцювали довкола ялинки на Різдво. Молодший побачив золоту зірку, підбіг і зірвав її з ялинки.

— Дивись, які галузки стирчать на цій страшній старій ялинці! — сказав хлопчик і заходився топтати їх. А ялинка дивилась на свіжі яскраві квіти у садку, потім поглянула на себе, й гірко пошкодувала, що не лишилась у темному закутку горища. Вона думала про свою молодість у лісі, про веселий вечір напередодні Різдва, про маленьких мишок, які слухали казку про Шалама-Балама.

— Усе минуло! — промовила стара ялинка. — Треба було тішитись усім, що я мала, а зараз уже пізно!

Потім прийшов служник і порубав дерево на шматки — вийшла велика в’язка дров. Дрова підкидали у вогонь, що палав під казанком, і вони яскраво спалахували. А ялинка так важко зітхала, що кожен стогін скидався на постріл.

Діти перестали гратися, підбігли й сіли біля вогню. Вони дивились і вигукували:

— Паф! Паф!

З кожним пострілом, що був зітханням ялинки, дерево згадувало літній день у лісі, а ще вечір перед Різдвом, а ще «Шалама-Балама», єдину казку, яку довелось почути. Врешті все скінчилось. Хлопчики знову побігли гратись у садок, молодший причепив собі на груди золоту зірку, яка прикрашала ялинку в найщасливіший вечір її життя. Тепер усе було в минулому, й життя ялинки скінчилось. Та й наша історія добігла до кінця, — бо ж усі історії рано чи пізно закінчуються.

Слимак і трояндовий кущ

Сад був оточений живою огорожею з ліщини. За огорожею розкинулись поля й луки, де паслись корови й вівці. Посеред саду пишно квітнув трояндовий кущ, а під ним сидів слимак.

— Заждіть-но, ще прийде мій час, — казав він. — Я подарую світові навіть більше, ніж ці троянди, чи горіхи, чи молоко, яке дають корови та вівці.

— Я чекаю від тебе чогось по-справжньому великого, — сказав трояндовий кущ. — А дозволь поцікавитись: коли саме це станеться?

— Я нікуди не поспішаю, — сказав слимак. — Це ти підганяєш час. А недарма кажуть: скорий поспіх — всім на посміх!

Цілий рік слимак лежав на одному місці, на осонні під трояндовим кущем, що квітнув трояндами — свіжими й прекрасними, як завжди. Слимак наполовину виповз зі своєї мушлі, випростав свої ріжки, потім утягнув їх назад.

— З минулого року нічого не змінилось! Ніякого прогресу! Трояндовий кущ квітне собі, а вперед не рухається!

Минуло літо, за ним осінь. На трояндовому кущі красувались квіти. Коли ж погода стала вогка й похмура, кущ похилився до землі, а слимак заповз у землю.

Наступного літа знову розквітнули троянди, і слимак теж виповз зі свого сховку.

— Ти вже старий, — сказав слимак трояндовому кущеві. — Незабаром ти помреш. Ти вже дав світові те, що міг. Чи важливим був твій внесок? Спірне питання, та я й не маю часу про це думати. Але ось що ясно: ти не зробив ані кроку для внутрішнього розвитку, не спромігся створити щось іще. Ти маєш що сказати на свій захист? Незабаром ти перетворишся на засохлого патичка. Розумієш, про що я?

— Ти лякаєш мене, — сказав трояндовий кущ. — Я ніколи про це не думав.

— Та ти взагалі не хотів думати. Чи ти колись задумувався, чому ти цвітеш, і як проходить твоє цвітіння, — чому саме так, а не інакше?

— Ні, — відповів трояндовий кущ. — Я квітнув із радістю, бо не вмів робити нічого іншого. Сонце світило і зігрівало мене, повітря дарувало свіжість. Я пив чисту росу й дощові краплини. Я дихав і жив! Із землі до мене надходила сила, й повітря живило мене теж. Я завжди відчував щастя, і тому відчував потребу цвісти. Ось таке в мене було життя — я не міг чинити по-іншому.

— Ти мав дуже легке життя, — зазначив слимак.

— Авжеж. Я мав усе, що треба було, — сказав трояндовий кущ. — Але ти навіть більш обдарований, ніж я. Ти — одна з тих натур, гострий розум яких вражає світ.

— Я цього робити не збирався! Що таке світ? Та він — ніщо для мене! Мені цілком вистачає себе самого.

— Але хіба ми не для того живемо на землі, щоб ділитись усім найкращим із іншими? Віддавати іншим усе, що можемо? Так, в мене є лише троянди. Але ти, так щедро обдарований, що ти дав світові? Що ти йому подаруєш?