Читати книгу - "Прерія"

й людину освіченішу, здатну протистояти забобонним страхам. Небо, як звичайно о цій порі року, вкривали похмурі, швидкі хмари, а під ними нескінченними зграями летіли водоплавні птахи, які знову вирушили у важку й довгу путь до далеких південних вод. Знявся вітер; він то мчав над землею поривами, такими сильними, що мало не валили з ніг, то, завихрюючись, здіймався вгору й гасав там за хмарами, кружляв і громадив одну на одну їхні чорні, кошлаті гриви в жахливому, але величному безладді. А над вільшиною, як і раніш, кружляли зграї хижих птахів, важкими крильми розтинаючи повітря над одним і тим же місцем; вони боролися з поривами вітру, а потім, шугнувши ввись, знову вперто кидалися вниз і зависали над заростями, злякано скрикуючи, ніби їхній зір чи інстинкт підказував їм, що не настала ще година їхнього бенкету.

Ішмаел, його дружина й діти, зібравшись разом, стояли кілька хвилин у мертвій мовчанці й споглядали це видовище, охоплені подивом і трепетом. Нарешті голос Естер порушив чари, нагадавши, що вони мусять розв'язати свої сумніви сміливо, як личить мужчинам, а не стояти й по-дурному видивлятися.

— Покличте собак! — сказала вона. — Покличте цих гончаків і пустіть їх у зарості; якщо ви не втратили тієї мужності, якою я вас обдарувала, народжуючи на світ, то дасте ради всім лютим ведмедям на захід від Великої ріки, я це знаю! Покличте собак, кажу вам, — гей, Іноку, Ебнере, Габріелю! Чи ви поглухли з подиву?

Один з молодиків послухався і, насилу відігнавши собак від того місця, де вони й досі кружляли, підвів їх до вільшини.

— Пускай їх туди, сину! Пускай! — вела далі жінка. — А ви, Ішмаеле та Ебіраме, коли там буде щось лихе чи небезпечне, покажіть, як вправляються з рушницею жителі пограниччя. Коли ж вам не вистачить духу, то я вас осоромлю на очах у дітей!

Юнаки, що притримували собак на ремінцях, відпустили їх і стали нацьковувати. Але старого собаку, здавалося, щось здержувало, чи, може, він був надто досвідчений, щоб діяти необачно. За кілька кроків од заростів він раптом зупинився і затремтів усім тілом, наче йому несила було йти ані вперед, ані назад. Дарма що молодики підбадьорливо покрикували, він лише тихо й жалібно скавучав. Так само спочатку повівся й молодий пес, але цей був гарячіший і менш досвідчений, тож незабаром, зробивши два чи три стрибки, він кинувся у зарості. Почулося тривожне, перелякане виття, а тоді пес вихопився з вільшини і почав, як і доти, швидко й збентежено крутитися на місці.

— Чи є серед моїх дітей хоч один справжній мужчина? — запитала Естер. — Дайте-но мені добру рушницю замість цього дитячого дробовика, і я покажу вам, на що здатна хоробра жителька пограниччя!

— Стій, мамо! — вигукнули разом Ебнер та Інок. — Якщо тобі вже заманулося побачити звіра, то зараз ми його виженемо!

Навіть у важливіших випадках навряд чи юнакам доводилося вимовляти стільки слів за один раз, але, зв'язавши себе обіцянкою, вони не збиралися відступати. Дбайливо перевіривши рушниці, вони твердою ходою подалися до кущів. Не такі міцні нерви, як у молодих жителів пограниччя, певне, здригнулися б перед невідомою небезпекою. Що далі вони просувалися, то пронизливіше й жалібніше вили собаки. Грифи й канюки літали зовсім низько, мало не торкаючись кущів своїми важкими крильми, а вітер із свистом мчав по голих преріях, наче духи повітря спустилися вниз, щоб подивитися, чим це все закінчиться.

На якусь мить безстрашній Естер перехопило подих і кров відринула від обличчя, коли вона побачила, як її сини розсунули переплетені гілки й щезли в гущавині. Запала глибока й непорушна тиша. Раптом швидко один за одним пролунали два голосні, пронизливі крики, а потім знов запанувало ще страшніше безгоміння.

— Назад, діти, назад! — закричала Естер — материнські почуття взяли гору над усім іншим.

Але тут-таки вона замовкла, заціпенівши від жаху, бо тієї ж миті кущі знов розсунулись і обидва відчайдухи вийшли, майже непритомні, й поклали до її ніг заклякле, нерухоме тіло Ейси, на блідому обличчі якого лежала печать насильницької смерті.

Собаки востаннє протягло завили і, разом схопившися з місця, побігли по оленячому сліду, що його недавно покинули, й щезли вдалині. Птахи, кружляючи, знялися в небеса, сповнюючи повітря скаргами, що їх позбавили здобичі: страшна й відворотна, вона ще зберегла в собі надто багато людського, щоб стати жертвою їхньої огидної ненажерливості.

РОЗДІЛ XIII

Лопата, і труна, труна,

І саван, наче сніг,

Широка яма і зручна,

Щоб гість у неї ліг.

Шекспір. Гамлет

— Відступіть! Відійдіть усі! — хрипко сказала Естер людям, які щільно оточили мертве тіло. — Я його мати, в мене більше прав, ніж у всіх вас! Хто це зробив? Скажіть мені, Ішмаеле, Ебіраме, Ебнере! Відкрийте свої вуста й серця, і хай з них вийде правда, сама божа правда! Хто скоїв це криваве діло?

Її чоловік не відповів. Він стояв, спершись на свою рушницю, й сумно, але твердо дивився на останки сина. А мати кинулася на землю і, поклавши собі на коліна холодну, бліду голову, мовчки вглядалася в мужнє обличчя, на якому ще вберігся відбиток передсмертної агонії. І це мовчання було красномовніше за будь-які плачі.

Вона ніби скам'яніла від горя. Дарма Ішмаел намагався, як міг, розрадити її — вона нічого не чула й не відповідала. Сини, обступивши її, теж стали невміло, кожен по-своєму, висловлювати матері співчуття в її горі та свою скорботу, але вона нетерпляче махнула рукою, наказуючи їм відійти. Пальці її то перебирали сплутане волосся мертвого, то злегенька розгладжували болісно зсудомлені м'язи його обличчя, — матері завжди так лагідно й тихо проводять по личку заснулої дитини. А іноді руки її, наче злякавшись, полишали цей жахливий обряд і щось марно намацували навкруги, ніби шукаючи яких засобів проти смертельного удару, що так несподівано вразив її сина — її найбільшу надію і материнську гордість. Завваживши ці незрозумілі рухи, завжди сонливий Ебнер цього разу відвернувся і, проковтнувши клубок, що стояв йому в горлі, сказав:

— Мати хоче, щоб ми пошукали якісь ознаки, котрі б підказали, як загинув Ейса.

— Присягаюсь, що це кляті сіу! — відповів Ішмаел. — Вони мені вже двічі заборгували! Ну, дарма, втрете я розквитаюся з ними за все!

Але скватерові сини не задовольнилися цим правдоподібним поясненням, а може, й зраділи в душі нагоді позбутися видовища, яке будило в їхніх безтурботних серцях такі дивні й незвичайні почуття, і, відвернувшись од матері й мертвого брата, всі разом подалися