Читати книгу - "Маріупольський процес"

Одна з хат, під збитою набік бляхою, не мала частини передньої стіни. Це було видно у прочинені ворота з рифленої нержавійки, перетвореної осколками на друшляк. Хатні нутрощі відкриті для поглядів: затулена простирадлом шафа, чорно-білі портрети на стіні… Два чоловіки відновлювали кут зі шлакоблоків, брали із купи неподалік ті, що годилися до мурування.

Зустріли дорогою дядю Васю, той поспішав кудись, штрикаючи землю своєю палицею. Побачивши Ольгу з незнайомцем, підніс руку у вітальному жесті.

– Молодець, Ольго! – став до розмови. – Уже собі й кавалєра знайшла! А що?… Тепер вибирати є з кого. Усі як на підбір, – й до Романа улесливо: – Вітаю доблесну гвардію!

– Хіба ж ви його не пам’ятаєте, дядю Васю? Цього хлопця? – зупинилась Ольга.

– А коли б це ми встигли познайомитися? – привітно скреготав дядя Вася, не підозрюючи про каверзу.

Роман теж усміхався, він цього дідка ніколи раніше не бачив.

– А два місяці тому? – нагадала Ольга, і ямки спалахнули над її губами. – Чи ви забули полоненого біля боксів?

Дядя Вася у перші дві-три секунди не второпав, про що це вона, а тоді сапнув повітря й поперхнувся, наче муху проковтнув. Його погляд осклів, він перелякано витріщився на Романа, не в змозі заперечити, ані бодай витиснути із себе хоч слово. Якби десь за інших обставин цим двом довелося зустрітися, жоден не здогадався б, що колись один із них гатив іншого по ногах своїм міцним, наче камінь, коштуром.

Віддалі чоловічий голос незлостиво гукнув до когось: «От падла!»

– Га! – зрадів дядя Вася. – Мене моя Гала кличе!

І погнав, не озираючись.

Ольга з Романом не втримались від сміху.

Скоротили шлях до ставка, пірнувши стежкою у зарості очерету. Збоку від стежки оприявнився невидимий з дороги міцненький бичок – озирнувся на сухе торохкотіння стебел, підвівши голову від води. Тоненька цівка довгої слини звисала з морди у траву.

– Це Салабаїв бичок, – Ольга перехопила погляд Романа.

– Сам пасеться, – здивувався Роман.

– У нас бичків залишають біля води на все літо. У балці переважно. Трави багато, вода є. Раз на тиждень господарі прийдуть, кілок переб’ють – і все. Нікуди бичок не втече. Навесні вивели, восени забрали. Але останнім часом почали злодії наїжджати, тепер тих бичків по балках не так вже й побачиш. А хата Салабаїв поруч, то вони не бояться… Та й чужі тут не ходять.

На ставку хлопці-підлітки стрибали у воду з великого каменя, наче забутого на березі якимсь гігантом серед піску, глини й горбочків з китицями високої трави, назви якої Роман не знав. Побачивши незнайомця, діти стишилися з реготанням, штовханням та плюсканням, перезирнулися, а тоді повернулися до змагання, хто довше під водою протримається, хто далі вирине. Але градус веселощів помітно знизився.

Роман скинув одяг, згорнув на траву й піднявся на камінь. Там постояв, спостерігаючи, куди скачуть хлопчаки, прикидаючи, яка тут глибина. Ольга під сукнею була у купальнику, але роздягатися не поспішала – торкнулася води пальцями ніг і відійшла. Малого ж Артемка холодна вода не лякала, він теж акуратно, як Роман, поскладав свої речі – футболку з трансформерами та камуфляжні шорти, піднявся схилом велетенського каменя, став поруч із Романом.

– Тут ще один камінь ховається, – показав у воду, – треба далі стрибати, он туди. Там глибоко.

– Ти вмієш плавати? – запитав Роман.

– По-собачому, – повіки хлопчика смикнулися, – поки що по-собачому.

– Я тебе навчу, – пообіцяв Роман.

Ольга з Диком спостерігали з берега за тим, як Роман відійшов від краю каменя, розбігся – й шубовсть! Головою донизу. Увійшов у воду з зібраним коротким звуком, майже без бризок. Гарний був стрибок.

Кілька секунд Ольга чекала, коли його голова з’явиться над поверхнею жовтуватої води. Своїм кольором ця чиста ставкова вода завдячувала піщаному дну та жовтим водоростям, яких тут було доволі, особливо під протилежним берегом, тому видавалося, що водойма брудна. Але тут навіть раки водилися, у скелі під великим каменем, хоча тепер їх вже було не так багато, як у дитинстві. Хлопці запливали у ті кам’яні гроти, пхали руки у підводні нори, а тоді викидали на берег зеленувато-коричневих раків із розчепіреними клешнями, з рухливими хвостами, що, скорочуючись, розбризкували віяла крапель навсібіч. Це називалося «дерти раків».

Роман і далі був під водою.

Ольга підвелася й пішла до ставка. Діти припинили своє мотлошення.

– Ого! – присвиснув хтось. – Неслабка дихалка!

Побачила Романа під водою, ще коли піднімалася вгору на камінь: завис долілиць, як парашутист у вільному стрибку, розкинувши руки та ноги. Погойдувався у товщі рухливого жовтого скла десь посередині між дном та поверхнею ставка.

– Роман!!!

Як була, у сукні, стрибнула у воду, попливла до нього рвучким кролем. І тієї ж миті потопельник ожив, із гучним пирханням випірнув із води. До нього стрімко наближалися Ольга й Дик – той шубовснув у воду одразу, почувши крик.

– Дур-рак!

Ольга сердито розвернулася й попливла назад. А Дик таки дістався мети й радісно подряпав господарю бік своїми кігтями.

Роман не одразу наздогнав Ольгу. Вона випурхнула з води, бо їй тут кожен виступ був знайомий, як східці на власному ґанку, а він, вибираючись, здер коліно та лікоть, вийшов у червоних, розведених водою кривавих патьоках. Упіймав її руку. Вона стояла обліплена мокрим платтям, з неї на скелю збігала вода, поверталася у ставок тоненькими струмочками.

Роман розвернув дівчину до себе: чого ти? Що сталося?

Вона плакала.

– Я думала, ти втопився, – сердито сказала, витираючи сльози.

– Та я просто забалдів, – обійняв її, відкинув довге вологе пасмо з обличчя. – Повний кайф. Там на дні плавають рибки.

– Я подумала, ти вдарився головою об камінь!

Вона вчасно сховала обличчя на грудях Романа, бо Дик видряпався на камінь з води, набравшися нею, як губка, й обтрусився щосили, забризкавши все довкола рясним фонтаном. Роман ледве встиг очі заплющити.

Хлопчаки перезиралися, стримуючи посмішки.

– Тілі-тілі-тєсто, – зауважив старший, дванадцятирічний Вовка. Інший, схожий на циганча, голосно пхикнув.

І діти заходилися стрибати у воду й бризкатися. Уже майже ніхто не звертав уваги на дорослих, на їхні запливи на середину ставка, на те, як Ольга виходить на берег, сідає у траву, підставляючи обличчя до сонця, як Артем старанно лупить руками й ногами по воді, здіймаючи бурштинові водяні крила біля себе, а той пірнальник підтримує його, підказуючи: вдих, видих, гребок, гребок, а ноги як ножиці, ось так…

Біля двох купок одягу, чоловічого та хлопчачого, дрімав собі Дик, неподалік підсихало розкладене на траві