Читати книгу - "Втрата"

— Я ж тебе попереджала, — сказала вона. — Це гнилий штатив.

— Гаразд, гаразд, — сказав я і знову зазирнув у трубу, але поле видимості змістилося, і тепер я дивився на збільшене до неймовірних розмірів коло на хіднику перед нашим будинком.

І на чоловіка, який на нього дивився. Його обличчя, нечітке й розмазане, заповнювало лінзу.

Я відірвав погляд від телескопа, підхопився зі стільця й підійшов до вікна.

— Хто це, в біса? — запитав я радше в себе самого, аніж у Ґрейс.

— Ти про кого? — запитала вона.

Вона підійшла до вікна саме в ту мить, коли незнайомець кинувся навтіки.

— Хто це, тату? — запитала вона.

— Залишайся тут, — сказав я й вибіг із її кімнати, кинувся сходами вниз, перестрибуючи через дві приступки, й майже вилетів із передніх дверей. Я добіг до кінця під’їзної алеї й подивився вгору по вулиці, в тому напрямку, в якому побіг чоловік За сто футів попереду загорілися червоні вогні на автомобілі, припаркованому біля бровки, коли хтось увімкнув запалювання, виїхав на середину вулиці й помчав геть.

Я був надто далеко, й було надто поночі, щоб роздивитися номерні знаки машини або її марку, перш ніж вона зникла за поворотом. Судячи зі звуків, то була якась стара модель темного кольору. Синя, коричнева чи сіра — визначити було неможливо. У мене була спокуса стрибнути у свою машину, але ключі були в домі і поки я за ними бігав би, незнайомець устиг би доїхати до Бриджпорта.

Коли я повернувся до дверей парадного входу, Ґрейс стояла вже там.

— Я ж тобі сказав, щоб ти залишалася у своїй кімнаті! — сердито кинув я.

— Я лише хотіла подивитися…

— Негайно вертайся в ліжко.

З мого тону вона зрозуміла, що я не налаштований сперечатися, і стрімголов побігла нагору сходами.

Серце в мене калатало, і мені потрібно було кілька хвилин, щоб заспокоїтися, перш ніж я пішов нагору. Коли я нарешті увійшов до нашої спальні, я побачив, що Синтія вже лежить під ковдрами й міцно спить. Я подивився на неї й запитав себе, про що вона тепер розмовляє з відсутніми або мертвими і що вони розповідають їй.

Запитай у них дещо від мого імені, хотів би я їй сказати! Запитай у них, хто стежить за нашим будинком. Запитай, чого він від нас хоче.

Розділ вісімнадцятий

Синтія зателефонувала Памелі й домовилася, що прийде на роботу трохи пізніше наступного дня. Ми викликали слюсаря на дев’яту ранку, і якби він трохи затримався, ставлячи нам надійні замки, то Синтію хтось би підмінив у крамниці.

Я розповів їй за сніданком, перш ніж Ґрейс пішла до школи, про чоловіка на хіднику. Спочатку я думав нічого їй не казати, але швидко змінив свою думку. По-перше, Ґрейс, поза всяким сумнівом, не стала б зберігати це в таємниці, а по-друге, якщо й справді хтось стежив за домом, то хоч би хто він був і хоч би з якої причини це робив, усім нам треба було дуже й дуже пильнувати. Наскільки ми могли зрозуміти, це не мало нічого спільного з особливою ситуацією Синтії, а радше йшлося про збоченця, який вештався поблизу і проти якого треба було попередити цілу вулицю.

— А ти добре його роздивився? — запитала Синтія.

— Ні. Я вибіг за ним на вулицю, але він сів у машину й поїхав геть.

— А машину роздивився?

— Ні, не встиг.

— То міг бути коричневий автомобіль?

— Я не знаю, Синтіє. Він був темний, автомобіль був темний.

— Отже, він міг бути й коричневим.

— Так, він міг бути коричневим. Але міг бути й темно-синім або чорним. Я не знаю.

— Я ладна об заклад побитися, це одна й та сама особа. Це той, хто проїздив повз мене й Ґрейс, коли ми йшли до школи.

— Я поговорю з сусідами, — сказав я.

Мені вдалося перехопити кількох людей, що жили по обидва боки вулиці, коли вони збиралися на роботу, й запитати в них, чи не бачили вони чоловіка, який вештався тут учора вночі або в якусь іншу ніч і здався би їм підозрілим. Ніхто нікого не бачив.

Але я зателефонував у поліцію все одно, на той випадок, якщо, можливо, ще хтось із нашої вулиці повідомив про щось незвичайне за кілька останніх днів, і вони перемкнули мене на того, хто контролював усі ці повідомлення, і він сказав:

— Чогось такого прикметного не було, хоча стривайте, не кладіть слухавку, кілька днів було одне повідомлення, справді дивне.

— Яке? — запитав я. — Яке повідомлення?

— Хтось повідомляв про дивний капелюх, знайдений у їхньому домі. — Мій співрозмовник засміявся. — Спочатку я не повірив своїм очам і думав, ті люди повідомили про злодія в їхньому домі, але вони справді повідомляли, що в їхній будинок незаконно проник чийсь капелюх.

— Ет, то пусте, — сказав я.

Перш ніж я пішов до школи, Синтія сказала:

— Я хотіла б навідати Тес. Звісно, ми були в неї недавно, але з огляду на те, що вона пережила останнім часом, гадаю…

— Не кажи більше нічого, — промовив я. — Як на мене, то це чудова думка. Чому б нам не поїхати до неї завтра ввечері? Ми могли б повезти її поїсти морозива абощо.

— Я зателефоную їй, — сказала Синтія.

Увійшовши до школи, я побачив, що Ролі миє кухоль у вчительській, у який він потім хотів налити неймовірно поганої кави, яку там готували.

— Як справи? — запитав я, підійшовши до нього ззаду.

Він смикнувся від несподіванки.

— Господи!.. — вигукнув він.

— Пробач, — перепросив я.

Я взяв кухля й собі, наповнив його кавою і вкинув туди кілька додаткових грудочок цукру, щоб перебити поганий смак.

— Що нового? — знову спробував запитати я.

Ролі стенув плечима. Він здавався якимсь неуважним.

— Усе, як і завжди, — сказав він. — А що нового в тебе?

Я зітхнув.

— Хтось стояв у темряві й дивився на наш будинок учора ввечері, а коли я спробував з’ясувати, хто то був, кинувся навтіки. — Я відпив кави, якої налив собі в кухоль. Вона мала поганий смак, але була така холодна, що це було майже непомітно. — Хто несе за це відповідальність? Таке враження, ніби каву постачає нам компанія каналізаційних стоків.

— Хтось стояв перед вашим будинком? — запитав Ролі. — І що, на твою думку, він там робив?

Я знизав плечима.

— Не знаю, але сьогодні вранці нам поставлять замки з надійними засувами, і, сподіваюсь, вони стануть нам