Читати книгу - "Кульбабове вино"

— Не знаю, — відказав Білл.

— І я не знаю. Оцим і цікаве життя.

Серпень доходив кінця. По місту поволі пливла перша осіння прохолода, крони дерев трохи потьмяніли, а потім почали братися вогнисто-гарячою барвою, навколишні пагорби зажевріли й вкрилися багрянцем, а пшеничні лани прибрали кольору лев’ячої гриви. Дні потяглися звичною одноманітною низкою, так наче хтось, вправляючись у каліграфії, знов і знов старанно виписував по рядку тих самих літер, і вони повторювались день у день в однаковій послідовності.

Одного з останніх днів серпня Вільям Форрестер пройшов у глиб саду й побачив, що Гелен Луміс, сидячи за чайним столом, щось старанно пише.

Помітивши його, вона відсунула ручку й чорнило.

— Я писала листа вам, — сказала вона.

— Ну, а я вже тут, і це позбавляє вас зайвого клопоту.

— Ні, це лист особливий. Ось погляньте. — Вона показала голубий конверт, щойно заклеєний і пригладжений рукою. — Запам’ятайте, який він на вигляд. Коли листоноша принесе його вам, ви будете знати, що я померла.

— Не треба такого казати.

— Сядьте й послухайте мене. — Він сів.

— Мій любий Вільяме, — почала міс Луміс, сидячи в затінку парасоля. — За кілька днів я помру… Ні-ні! — Вона застережливо звела руку. — Ви помовчте… Так от, я цього не боюся. Коли живеш так довго, то втрачаєш і почуття страху. Я ніколи в житті не любила печеного омара — а власне, тільки тому, що ні разу його не їла. А на свій вісімдесятий день народження взяла та й покуштувала. Не скажу, щоб він мені так уже сподобався, але тепер я принаймні знаю, який він на смак, і більше не боюся. То я б сказала, що й смерть наче той омар, і я вже якось дам собі з нею раду. — І махнула рукою. — Та годі про це. Найгірше те, що я більш не зможу бачитися з вами. Ніяких панахид не буде. Я вважаю, що за тими дверима жінка має таке саме право лишитися на самоті, як і за дверима своєї спальні.

— Ніхто не може знати, коли його спостигне смерть, — нарешті озвався Білл.

— Вільяме, ось уже п’ятдесят років я наглядаю за дідівським годинником у передпокої. І коли накрутять пружину, я можу сказати наперед, о котрій годині він зупиниться. Отак і зі старими людьми. Вони відчувають, як у них розкручується пружина й поступово спиняється механізм… Ой, та не дивіться ви на мене так сумно… прошу вас, не треба.

— Це я мимоволі, — сказав Білл.

— Ми ж так гарно проводили час, хіба ні? Наші щоденні розмови — це було щось надзвичайне. До них дуже підходить ота утерта, заяложена фраза: «Зустрілися споріднені душі». — Вона покрутила в руках голубий конверт. — Я завжди вважала, що любов — це передусім властивість людського духу, хоч тіло часом не хоче цього визнавати. Тіло живе лише задля себе. Воно тільки те й робить, що їсть, п’є і чекає, коли настане ніч. Бо самою своєю суттю належить ночі. А дух, Вільяме, народжений від сонця, і йому призначено бути невсипущим і допитливим багато тисяч годин нашого життя. То чи можна віддати перевагу тілу, цьому жалюгідному, себелюбному створінню, перед усеосяжним, сповненим ясного світла розумом? Не знаю. Я знаю тільки, що ті дні, коли мій дух спілкувався з вашим, були найпрекрасніші в усьому моєму житті. А ми ж іще не встигли поговорити про стільки речей! Та доведеться знайти для цього інший час.

— Здається, часу в нас лишилося не так багато.

— Атож, але, може, все-таки випаде ще нагода. Час — дивовижна річ, а життя — ще дивовижніша. Десь там заскочить якийсь зубчик, не так обернуться коліщатка — і людські долі сходяться або зарано, або запізно. Що я зажилася надто довго — це напевне. А от ви народилися чи то зарано, чи то запізно. І ця розбіжність у часі просто жахлива. А може, це покара мені за те, що я була замолоду така легковажна. Та дарма, наступного разу ті коліщатка можуть обернутися як належить. А вам тим часом треба знайти собі милу дівчину, одружитись і бути щасливим. Але пообіцяйте мені одну річ.

— Що завгодно.

— Пообіцяйте не заживатися до похилого віку, Вільяме. Як буде змога, постарайтеся вмерти, перш ніж вам стукне п’ятдесят. Можливо, це потребуватиме чималого зусилля. Але я раджу вам це просто тому, що хто знає, коли ще з’явиться на світ нова Гелен Луміс. Подумайте тільки, що то був би за жах, якби ви дожили до глибокої старості й одного чудового дня у якомусь там тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятому році, шкандибаючи Головною вулицею, раптом побачили мене, двадцятирічну, і все знову геть розбіглося б у часі. Думаю, ми більше не змогли б зустрічатись і розмовляти так, як тепер, хоч це й було вельми приємно. Тисячі чашок чаю і п’ятисот бісквітів для однієї дружби цілком досить, ви згодні? Отож десь років через двадцять спробуйте захворіти на запалення легень. Бо я ж не знаю, чи довго вас там затримають, на тому світі. А може, одразу ж відішлють назад. Та я зроблю все, що зможу, Вільяме, обіцяю вам. І якщо все складеться належним чином, без отих розбіжностей, то знаєте, що може статись?

— Скажіть мені.

— Якось надвечір, року десь так тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого чи дев’яностого, молодий чоловік на ім’я Том Сміт, або Джон Грін, або щось подібне, прогулюючись по місту, загляне до павільйону і, як йому й належиться, замовить собі якесь рідкісне морозиво. А там саме сидітиме молода дівчина, його однолітка, і, коли вона почує, яке морозиво він замовляє, щось неодмінно станеться. Я не знаю напевне, що і як. А вона й поготів не знатиме. І молодий чоловік також. Просто на саму згадку про те морозиво їм обом стане хороше на душі. Вони заведуть розмову. А потім познайомляться і підуть звідти разом. — Вона всміхнулася до Білла. — Ось як гарненько я все пов’язала, ви вже пробачте старій жінці її невинні фантазії. Це така собі дрібничка вам на згадку… А тепер поговорімо про щось інше. Про що б нам поговорити? Чи лишилося в світі таке місце, де ми не побували? У Стокгольмі ми були?

— Так, чудове місто.

— А в Глазго?.. Теж