Читати книгу - "Кінець зміни"

— Майже. А що то була за гра, Дерісе?

— Стара, — без вагань каже той. — Типу «Game Boy», але в мого меншого брата він є — мама купила на барахолці, чи як там це зветься, — а в дівчинки трохи інакша штука була. Яскраво-жовта, точно пам’ятаю. Не зовсім той колір, який зазвичай дівчата люблять. Принаймні ті, яких я знаю.

— А екран ви часом не бачили?

— Краєм ока. Там рибки зграями плавали.

— Дякую, Дерісе. А наскільки ви певні, що вона була під наркотиками? За десятибальною шкалою: десять — абсолютна певність.

— Ну, десь так на балів із п’ять. Коли я підходив до неї, мені здавалося на всі десять, бо вона немов ось-ось збиралася на проїжджу вийти, а там вантажівка сунула здорова, значно більша, ніж отой фургончик, який її збив. Я собі думав: не кокаїн, не метамфетамін, не «мулька» — щось спокійніше, типу екстазі чи трави.

— А тоді, коли ви почали з нею жартувати? Коли забрали в неї гру?

Деріс Невілл закочує очі:

— Ну й швидко ж вона отямилася!

— Добре, — каже Ходжес. — Тепер у мене все. І дякую вам.

Гіґґінс також дякує, і вони з Ходжесом прямують до дверей.

— Детективе Ходжесе? — Невілл знову на ногах, і Ходжес має просто-таки закинути голову, щоб побачити обличчя хлопця. — Як ви вважаєте, якщо я зараз запишу свій телефон, ви зможете їй його передати?

Ходжес міркує, потім дістає з кишені ручку й дає високому хлопчикові, який, можливо, врятував Барбарі Робінсон життя.

19

Холлі везе їх назад на Нижню Мальборо. Дорогою Ходжес розповідає їй про розмову з Дерісом Невіллом.

— У кіно вони б закохалися одне в одного без тями, — задумливо каже Холлі, коли він закінчує розповідь.

— Життя — не кіно, Хол… Холлі… — Він ледве не називає колегу «Холліберрі», але в останній момент втримується. Не час для легковажних жартів.

— Розумію, — каже Холлі. — Тому я в кіно й ходжу.

— Ти, мабуть, не знаєш, чи «заппіти» робили жовті, правда?

Як це часто буває, Холлі має під рукою факти:

— Їх робили в десятьох кольорах — і так, жовтий теж був.

— Ти думаєш про те, що і я? Що є зв’язок між тим, що сталося з Барбарою, і з тими жінками на Гіллтоп-корті?

— Не знаю, що саме я думаю. Хотілося б отак посидіти разом з Джеромом і поміркувати, як тоді, коли в Піта Сауберса була біда. Просто посидіти й усе обговорити.

— Якщо Джером ввечері буде і з Барбарою все дійсно буде гаразд, то, мабуть, можна завтра.

— Завтра — твій другий день, — каже вона, завертаючи до їхньої парковки. — Другий із трьох.

— Холлі…

— Ні! — сердито каже вона. — Навіть не кажи! Ти обіцяв! — Вона перемикає передачу на режим паркування і розвертається обличчям до нього. — Ти переконаний, що Хартсфілд усе вдає, правильно?

— Так. Може, не від самого того моменту, як він розплющив очі й матусю кликав, але, не сумніваюся, відтоді він уже далеко пішов. Може, й зовсім відновився. Він вдає навіпкататонію, щоб не потрапити під суд. Хоча, напевно, Бабіно б дізнався. У нього ж мають бути аналізи, томографія всяка…

— Та нехай. Якщо він здатний мислити і якби він дізнався, що ти затримався з лікуванням і помер через нього, як ти гадаєш, що б він відчув?

Ходжес нічого не каже, а Холлі відповідає за нього:

— Він був би радий, радий, радий! Бляха-муха, у захваті був би!

— Добре, — каже Ходжес. — Я тебе чую. Решта сьогоднішнього дня і ще два. Але на хвилинку забудь про мене. Якщо він якимось чином може впливати на людей за межами палати… це ж страшно.

— Я знаю. І ніхто нам не повірить. Це теж страшно. Але ніщо мене так не лякає, як думка, що ти можеш померти.

Він хоче обійняти її за ці слова, але в неї зараз один із таких необіймальних виразів обличчя, тож він натомість позирає на годинник.

— У мене зустріч, не хочеться примушувати даму чекати.

— Я в лікарню. Навіть якщо мене не пустять до Барбари, там, напевне, буде Таня, і вона зрадіє побачити друга.

— Прекрасна думка! А перед тим я б хотів трохи почути про довірену особу, якій передали справи «Sunrise Solutions».

— Його звати Тодд Шнайдер. Він член юридичної фірми, в назві якої шість прізвищ. Їхні офіси в Нью-Йорку. Я його знайшла, поки ти говорив із містером Невіллом.

— З айпаду?

— Так.

— Ти — геній, Холлі!

— Та ні, це простий комп’ютерний пошук. Це ти розумний, що перший подумав про це. Якщо хочеш, я йому зателефоную. — На її обличчі помітно, наскільки її жахає така перспектива.

— Тобі це немає необхідності робити. Просто зв’яжись із його офісом і спробуй домовитися, щоб я з ним поговорив. Завтра рано-вранці, якщо можна.

Вона всміхається:

— Добре. — Усмішка сходить із її лиця. Вона показує на верхню частину його живота. — Болить?

— Трохи. — Зараз це правда. — Серцевий напад — то було гірше. — І це теж правда, але так, можливо, буде недовго. — Якщо побачиш Барбару, вітай її від мене.

— Так.

Холлі дивиться, як він переходить до своєї машини, звертаючи увагу на те, як він, поправивши комір, береться за бік. Жінці хочеться заплакати. Чи, може, завити від того, як це жахливо несправедливо. Життя може бути страшенно несправедливим. Це вона знає ще зі шкільних років, коли всі з неї сміялися, але це досі її дивує. Не мало б, а дивує.

20

Ходжес знову їде через усе місто, крутить радіо, шукає якогось добротного важкого року. Знаходить «The Knack» на ВАМ-100 із піснею «Моя Шарона» і додає звуку. Після пісні говорить діджей, каже про те, що на схід від Скелястих насувається буря.

Ходжес не звертає на це уваги. Він думає про Брейді і про те, де ж він уперше бачив оті «заппіти». Їх роздавав Бібліотечний Ел. Як же його прізвище? Ніяк не виходить згадати. Якщо взагалі колись знав.

Коли він приїжджає до «водопою» з кумедною назвою, то бачить Норму Вілмер за столиком у глибині, подалі від шаленого натовпу бізнесменів, що товчуться коло шинквасу, галасують і плескають одне одного по спинах, навперебій замовляючи напої. Норма змінила медичний халат на темно-зелений брючний костюм і туфлі на низьких підборах. Перед нею вже стоїть келих.

— Це ж я мав замовити, — каже Ходжес, сідаючи напроти.

— Не переймайтеся, — каже вона. — Потім за все розрахуєтеся.

— Атож, розрахуюся.

— Бабіно мене б не зміг звільнити чи навіть перевести кудись, коли б