Читати книгу - "Природа всіх речей"

Генрі навіть одягався, як сер Джозеф Бенкс, уже багато років. Він усе життя пам’ятав, як його, малого хлопчака, заворожувало Бенксове вбрання, і, розбагатівши, зумисне все своє життя одягався так само, як Бенкс — і навіть краще. А відтак, 1820 року Генрі досі вбирався старомодно. Тоді як кожен другий американець давно почав носити звичайні штани, Генрі досі одягав шовкові панчохи й бриджі, вишукані сиві перуки з довгими косичками, блискучі сріблясті пряжки, жакети з широкими вилогами, блузи з оборками й гаптовані жилети яскравих відтінків лаванди й смарагду.

Отак по-старосвітськи, хоч і по-панському, вбраний у пістряву георгіанську одежу, Генрі виглядав на вулицях Філадельфії щонайменше диваком. Йому казали, що він схожий на воскову фігуру з музею Піла, та Генрі не зважав. Саме так він і прагнув виглядати — точнісінько, як сер Джозеф Бенкс у конторі К’ю 1776 року, коли злодійчука Генрі (худющого, голодного й честолюбного) привели до дослідника Бенкса (вродливого, елегантного й чудового).

Але тепер Бенкс був мертвим. Бароном, звісно, але мертвим. Тоді як Генрі Віттекер — добре вбраний імператор американської ботаніки, який виріс у злиднях — жив і процвітав. Так, йому боліла нога, дружина хворіла, французи, які торгували ліками від малярії, наступали йому на п’яти, американські банки один за одним лускали, у шафі лежала ціла купа перук, і сина в нього так і не народилося — але, їй-Богу, Генрі Віттекер таки взяв гору над сером Джозефом Бенксом.

Він сказав Алмі спуститися у погріб і принести йому плящину найкращого рому — цю подію треба відсвяткувати.

— Краще дві пляшки, — крикнув він навздогін.

— Може, не пий сьогодні так багато, — обережно сказала Алма.

Він тільки-но видужав після гарячки і не дуже добре виглядав. На його лиці застигла моторошна гримаса.

— Сьогодні ми питимемо стільки, скільки нам захочеться, мій друже, — сказав Генрі до Діка Єнсі, так ніби Алма була порожнім місцем.

— І навіть більше, — відповів Єнсі, кинувши на Алму докірливий погляд, від якого тій аж морозом сипонуло за спиною.

Вона терпіти не могла того чоловіка, яким її батько так захоплювався. Діка Єнсі, гордо заявив він колись Алмі, добре мати поруч під час суперечок, бо він залагоджує їх не словами, а ножами. Вони познайомилися в порту на острові Сулавесі 1788 року — Генрі бачив, як Єнсі кулаками змусив британських морських офіцерів ввічливо з ним розмовляти, не промовивши при цьому ні слова. Генрі зараз же найняв його за свого агента й охоронця, і відтоді вони гендлювали по світу разом.

Алма з самого малку боялася Діка Єнсі, як вогню. Його всі боялися. Сам Генрі називав Діка «дресированим крокодилом» і колись зізнався:

— Навіть не знаю, хто небезпечніший — дресирований крокодил чи дикий. Хай там як, а я б довго не тримав своєї руки в його пащі, дай йому Бог здоров’я.

Алма ще малою зрозуміла, що на світі є два типи мовчазних чоловіків: перші — покірні й послужливі, другі — такі, як Дік Єнсі. Замість очей у нього було двійко акул, які повільно кружляли по колу, і тепер у його погляді, яким він уп’явся в Алму, чітко читалося: «Принеси рому».

Тож Алма спустилася в погріб і слухняно принесла рому — дві повні плящини, по одній на кожного. А тоді пішла геть до возівні, зануритися в роботу й не бачити їхніх захмелілих облич. Далеко за північ вона заснула на канапі — хоч лежати на ній було незручно, повертатися додому не хотілося. На світанку Алма прокинулася й пішла через грецький сад до будинку поснідати. Однак підійшовши ближче, вона почула, що батько з Діком Єнсі ще й не думали лягати. Вони щосили горланили моряцьких пісень. Дарма, що Генрі вже років тридцять не був на морі — усі пісні він досі пам’ятав.

Алма зупинилася на порозі, притулилася до дверей і прислухалася. У сірому ранковому світлі по цілому маєтку відлунював батьковий голос — сумний, похмурий і виснажений. Здавалося, що то голосять привиди з океанських глибин.

Не минуло й двох тижнів, як уранці 10 серпня 1820 року Беатрікс Віттекер упала з парадних сходів у Білому Акрі.

Того дня вона прокинулася вдосвіта й, напевно, відчула в собі сили трохи попрацювати в саду. Беатрікс взула старі шкіряні черевики, зібрала волосся під цупкий голландський чепчик і рушила вниз по сходах. Але напередодні сходинки якраз наполірували воском, а шкіряні черевики Беатрікс мали надто слизьку підошву. Вона покотилася по сходах вниз головою.

Алма сиділа в своєму кабінеті в возівні, редагуючи статтю для «Botanica Americana» про клапани пухирника, які ловлять і перетравлюють комах, коли побачила, як до неї через грецький сад біжить Ганнеке де Ґроот. Алмі найперше подумалося, що стара економка дуже кумедно біжить — спідниці лопочуть, руки метляються, обличчя почервоніло й напружилось. Здавалося, що подвір’ям котиться, підстрибуючи, гігантська бочка з пивом, на яку хтось натягнув сукню. Та вже за мить Алма оговталася. Ганнеке явно розхвилювалася, а вона була не з тих жінок, які через будь-яку дрібницю здіймають переполох. Напевно, сталася якась біда.

Алма подумала: батько вмер.

Вона схопилася за серце. Будь ласка, тільки не це. Господи, тільки не тато.

Ганнеке вже добігла до дверей й, широко розплющивши перелякані очі, намагалася віддихатись. Економка закашлялася, глитнула й випалила:

— Je moeder is dood. Твоя матір померла.

Слуги занесли Беатрікс до спальні й поклали її на ліжко. Алма боялася ступити через поріг; їй мало коли дозволяли заходити до материної спальні. Вона побачила, що мамине обличчя зблідло. На чолі виросла ґуля, на розбитих губах запеклася кров. Шкіра була холодна на дотик. Слуги поставали довкола ліжка. Одна зі служниць піднесла до носа Беатрікс люстерко з надією, що та ще дихає.

— Де батько? — запитала Алма.

— Ще спить, — відповіла служниця.

— Не будіть його, — сказала Алма. — Ганнеке, послаб її корсет.

Беатрікс завжди була туго затягнута в добропристойний, міцний, задушливий корсет. Вони обернули її на бік, і Ганнеке послабила шнурування. Та це не допомогло — Беатрікс не дихала.

Алма обернулася до одного з молодших слуг — хлопчака, який, судячи з усього, вмів швидко бігати.

— Принеси мені salvolatile, — сказала вона.

Той здивовано на неї витріщився. Алма збагнула, що через поспіх і хвилювання звернулася до хлопчини латиною.

— Принеси карбонат амонію, — тут же виправилася вона.

Знову той самий погляд. Алма