Читати книгу - "Пасажир"

Фрер подався до кухні випити холодної води. Мимохіть визирнув у вікно. Нікого. Ніяких людей у чорному. Може, вони йому наснилися? Він випив ще. І, вже поставивши склянку в раковину, раптом збагнув одну дуже важливу для себе річ. Чому він так уперто домагається мети — розшифрувати історію Бонфіса? Бо це дозволяє йому закреслити власні спогади про смерть Анни-Марії Штрауб. Про відповідальність психіатра, що порушив фахову етику.

Зосередитися на чужому болі, щоб забути про свій…

Прямуючи наступного ранку до Ґетарі, Матіас Фрер весь час думав про Анаїс Шатле. Він і прокинувся з думками про неї. Згадував її обличчя й голос.

— Ви заміжня? У вас є діти?

— Невже я схожа на заміжню жінку? Тим паче на матір? Ні, я ще не готова до цього.

— А до чого ж готові?

— Для знайомства в інтернеті. Через соціальні мережі.

— І як, вдало?

— Та в мене надто вже тонкий нюх, як для нишпорки…

Трохи згодом вона запитала його:

— Чому ви стали психіатром?

— За покликанням.

— Невже вам подобається порпатись у чужих мізках?

— Я не порпаюся в чужих мізках. Я лікую людей. Намагаюся полегшити їхні страждання. Як по правді, мені здається, що нічого цікавішого на світі нема.

Дівчина прикусила спідню губу. Як і за першої зустрічі, він раптом інтуїтивно відчув, що Анаїс Шатле колись була пацієнткою психіатричного відділення. Або принаймні мала поважні психологічні проблеми.

Підтвердження свого здогаду він здобув за кілька хвилин. Вона наливала йому вина в келих, і він звернув увагу на її зап’ястя, покреслені кривими і вузлуватими рисками шрамів. Йому вистачило тільки глянути, щоб визначити їхню природу. То були сліди не від спроби вкоротити собі віку. Навпаки, шрами свідчили про прагнення вціліти.

Матіас нерідко стикався у своїй практиці з таким психічним розладом. Підлітки самі собі завдають ран, сподіваючись позбутися відчуття нестерпної туги. Вони відчувають потребу випустити з душі те, що не дає їм дихати. Вони не бояться вигляду крові. Фізичний біль витісняє моральні страждання і дає полегшення. А зяюча рана справляє враження, ніби трутизна, що проникла в душу, вибігає разом із кров’ю…

Коли Анаїс уперше з’явилася в його кабінеті, Фрер інстинктивно збагнув, яка це сильна жінка. Із тих, що залишають свій слід у світі. Вона була сильна, бо зазнала страждань. Та водночас вона була тендітна і вразлива. І з тієї ж таки причини. Кінець ХХ століття геть заялозив банальну істину, що її суть найліпше сформулював Ніцше у «Сутінках богів»: «Що не губить мене, робить мене дужчим». Та це геть дурня. Принаймні в сучасному примітивному тлумаченні. Щоденне страждання нікого не загартовує. Воно виснажує людину. Робить її слабшою. Вразливою. Кому ж про це знати, як не Фрерові! Людська душа — це не волова шкура, що стає міцнішою після дубіння. Людська душа — це надчутлива, трепетна і дуже тендітна мембрана. Від ударів вона мертвіє і вкривається вавками. І починає боятися світу.

І тоді страждання обертається хворобою. Набуває чогось на кшталт власного життя. Зі своїми ритмами і коливаннями. Ця недуга настає без попередження, та найстрашніше те, що вона живить саму себе. Напади частішають, і вже неможливо встановити їхній зв’язок із теперішністю навколишнього світу. Та навіть якщо той зв’язок існує, він так глибоко ховається і так надійно замаскований, що ніхто, навіть найдосвідченіший психіатр, не може витягти його назовні.

Над Анаїс Шатле висіла така сама загроза. І криза могла спіткати її щохвилини. Без будь-якої очевидної причини. Без будь-якого мотиву. Лише тому що біль стане нестерпним і душа захоче звільнитися від трутизни. Навіть із кров’ю. Страждання приходить не ззовні, а народжується всередині. Можна назвати його неврозом. Дисфункцією. Тривожним синдромом. Слів було кілька десятків, і Фрер знав їх усі. Вони були для нього знаряддям його праці.

Але таємниця була таємницею. Згідно з легендою — бо це тільки легенда — джерела нервових розладів слід шукати в дитинстві. Зло торує собі шлях у перші роки формування психіки. Сексуальні збочення. Брак любові. Занедбаність. Із цим Фрер погоджувався. Він був фройдист. Та ще ніхто не дав відповіді на головне питання: чому в одних випадках мозок вразливіше реагує на дитячі травми і фрустрації, а в інших — ні?

Йому доводилося зустрічати дівчаток, які зазнали групового зґвалтування, інцесту, голоду, грязюки і побоїв, та він відчував, що попри все вони одужають. Бачив він і дітей, які виросли в добрих родинах, та з’їжджали з глузду від якоїсь дрібниці, від натяку чи навіть від підозри на натяк. Декотрі діти, яких б’ють у дитинстві, божеволіють. Інші — ні. І ніхто не може пояснити чому. Може, людські душі відзначаються різною чутливістю? І в одні біль, страх і зло проникають легше, ніж в інші?

Що ж сталося з Анаїс Шатле? То була справді страшенна травма? Чи щось незначне, а вона внаслідок підвищеної чутливості сприйняла його як трагедію?

На вказівнику промайнуло «БІАРРІЦ», і він отямився від роздумів. Він уже прямував уздовж узбережжя. Поминув Бідар і наближався до Ґетарі. Проїхав невеличкий майдан, побачив мур для гри в пелоту і звернув до причалу. Припаркувався за декілька метрів од пристані й пішки попрямував у діл цементним узвозом.

Був приплив. Океан котив буруни за бурунами, штурмуючи темний піщаний берег. Піняве кипіння хвиль наводило на думку про сіру слину, інфіковану якоюсь хворобою. Вода мерехтіла всіма відтінками чорної та брунатно-зеленої барви. Її поверхня скидалася на лискучу зморшкувату шкуру ропухи.

Човен був коло берега, та здорованя у стетсонівському брилі ніде не видно. Фрер зиркнув на годинника. Десята ранку. Рибальські судна з нахиленими до причалу щоглами і згорнутими вітрилами були на місці, та довкола не видно ні душі. Відчинена тільки крамничка, де торгували рибальським причандаллям. Фрер поспитав продавця, і той порадив йому пошукати Бонфіса вдома. Він мешкав у хатині коло берега, десь за кілометр відсіля.

Матіас знову сів в авто. Його охопив невиразний неспокій. Згадалися вчорашні переслідувачі, а також його припущення. Вони з’явилися в його житті разом із Патріком Бонфісом. І цікавилися тим, що міг розповісти йому ковбой. З того він виснував, що йому загрожує небезпека. Та він проґавив найголовніше: якщо небезпека загрожувала йому, то ще дужче загрожувала вона і Патрікові. І навіщо він відпустив його з лікарні? У клініці П’єра Жане, у палаті, пасажир імли був у повній безпеці.