Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Те дзеркало… — вичавила Цірі, загрібаючи підбором мокру гальку. — Вибачаюся за нього. Я розгнівалася. Просто розгнівалася.

— Ах.

— Вони мене не сприймають. Ті ельфійки. Коли я до них говорю, удають, що не розуміють. А коли говорять до мене, то навмисно так, щоб не зрозуміла я. Вони мене принижують.

— Ти говориш нашою мовою досконало, — пояснив він спокійно. — Але для тебе це чужа мова. Окрім того, ти користуєшся hen llinge, а вони — ellylon. Різниця невеличка, але вона є.

— Тебе я розумію. Кожне слово.

— Я, коли з тобою розмовляю, користуюся hen llinge. Мовою ельфів твого світу.

— А ти? — розвернулася вона. — З якого ти світу? Я не дитина. Уночі досить просто глянути уверх. Немає жодного сузір’я з тих, що мені відомі. Цей світ не мій. Моє місце не тут. Я увійшла сюди випадково… І хочу звідси вийти. Поїхати.

Вона нахилилася, підняла камінчик, зробила рух, наче хотіла кинути ним в озеро, у бік качок, але під його поглядом відмовилася від цієї ідеї.

— Як тільки я проїжджаю стайє, — сказала вона, не приховуючи гіркоти, — мене повертає до озера. І я бачу цю вежу. Байдуже, у який бік я їду, куди повертаю — завжди озеро й ця вежа. Завжди. Немає способу, аби від неї віддалитися. А тоді виходить, що це в’язниця. Гірша за льох, за темницю, гірша, ніж камера з ґратами на вікні. І знаєш чому? Бо це більше принижує. Еллилон чи ні, але мене злить, коли з мене насміхаються й нехтують. Так-так, не треба робити такі оченята. Ти мною також нехтуєш, також із мене насміхаєшся. І дивуєшся, що я настільки зла?

— Я й справді дивуюся. — Він широко розплющив очі. — Безмірно.

Вона зітхнула, стенула плечима.

— Я увійшла до вежі понад тиждень тому, — сказала вона, намагаючись залишатися спокійною. — Я потрапила до іншого світу. Ти чекав на мене, сидячи й граючи на флейті. Навіть здивувався, що я так довго зволікала з переходом. Звернувся до мене на ім’я, і тільки пізніше почалася та дурня про Володарку Озера. Потім ти зник без слова пояснення, залишивши мене у в’язниці. Називай те, як забажаєш. Я це зву насмішкою й злостивим нехтуванням.

— Сіреаель, це ж тільки вісім днів.

— Ах, — скривилася вона. — Значить, мені пощастило? Бо могло бути вісім тижнів? Чи вісім місяців? Або вісім…

Вона замовкла.

— Далеко, — сказав він тихо, — ти відійшла від Лари Доррен. Загубила своє дитинство, втратила зв’язок зі своєю кров’ю. Нічого дивного, що ті жінки не розуміють тебе, а ти — їх. Ти не тільки говориш, ти й думаєш інакше. Зовсім іншими категоріями. Що таке вісім днів чи вісім тижнів? Час не має значення.

— Добре! — крикнула вона зі злістю. — Згода, я не мудра ельфійка, я дурнувата людина. Час має для мене значення, я рахую дні — навіть години. І порахувала, що минуло чимало й одних, й інших. Я вже не хочу від вас нічого, обійдуся без пояснень, немає мені діла, чому тут весна, чому тут єдинороги, а вночі на небі видно інші сузір’я. Мене геть не цікавить, звідки ти знаєш моє ім’я і яким чином дізнався, що я тут з’явлюся. Хочу я лише одного. Повернутися до себе. До свого світу. До людей! Таких, які думають так, як я! Тими самими категоріями!

— Ти повернешся до них. Через якийсь час.

— Я хочу зараз! — крикнула вона. — Не через якийсь час! Бо тут той час — вічність! За яким правом ви мене тут ув’язнюєте? Чому я не можу звідси піти? Я увійшла сюди сама! З власної волі! Ви не маєте на мене жодних прав!

— Ти увійшла сюди сама, — підтвердив він спокійно. — Але не з власної волі. Привело тебе сюди призначення, якому ми лише трохи допомогли. Бо на тебе тут довго чекали. Дуже довго. Навіть як на нас.

— Я нічого з того не розумію.

— Ми чекали довго, — не звернув він на неї уваги, — боячись лише одного: чи зумієш ти сюди увійти. Ти зуміла. Підтвердила свою кров, свій родовід. А це значить, що тут, а не серед д’ойне твоє призначення. Ти донька Лари Доррен еп Шіадаль.

— Я донька Паветти! Я навіть не знаю, хто вона така, та твоя Лара!

Він знітився, але дуже легко, майже непомітно.

— Тоді, — сказав, — краще за все буде, якщо я поясню тобі, ким є та моя Лара. Оскільки час підганяє, я б охоче почав це з’ясування дорогою. Але що ж, ти для дурнуватої демонстрації майже загнала кобилу…

— Загнала? Ха! Ти ще не знаєш, скільки та кобила може витримати. І куди я маю вирушити?

— Це, якщо дозволиш, я також поясню дорогою.

* * *

Цірі стримала Кельпі, — та зафоркала, — коли побачила, що безумний галоп ні до чого не призведе й ні на що не згодиться.

Аваллак’х не брехав. Тут, на відкритій території, серед густого вересу, з якого стирчали менгіри, діяла та само сила, що під Тор Сіреаель. Можна було намагатися гнати щосили в будь-якому напрямку, але десь через стайє якась невидима сила призводила до того, що їхала вона по колу.

Цірі поплескала Кельпі по шиї, дивлячись на групку ельфів, що спокійно їхали повз неї. Якусь мить тому, коли Аваллак’х нарешті сказав, чого вони від неї хочуть, Цірі погнала чвалом, аби втекти від них, залишивши їх якнайдалі позаду — їх і ту їхню нахабну пропозицію, що не лізла їй у голову.

А зараз вона знову мала їх попереду. На відстані приблизно стайє.

Аваллак’х не брехав. Утекти неможливо.

Єдине, що було добре в галопі, це те, що він охолодив голову, видув лють. Уже була вона значно спокійніша. Але все ще трусилася від злості.

«Ото я встрягла, — подумала Цірі. — Навіщо я лізла до тої Вежі?»

Здригнулася, згадавши. Пригадала Бонгарта, який їхав до неї по льоду на спіненому сивкові.

Здригнулася ще сильніше. І заспокоїлася.

«Я жива, — подумала вона, розглядаючись. — Це ще не кінець битви. Битву закінчує смерть, будь що інше битву тільки перериває. Навчили мене того в Каер Морені».

Вона підігнала Кельпі, потім, побачивши, що кобила підводить голову, перейшла на рись. Їхала біля ряду менгірів. Трави й верес сягали стремен.

Доволі швидко наздогнала Аваллак’ха й трьох ельфійок. Відаючий, легенько всміхаючись, повів за нею аквамариновими очима, у яких застигло запитання.

— Прошу, Аваллак’ху, — відкашлялася вона. — Скажи мені, що