read-books.club » Сучасна проза » Трагедія гетьмана Мазепи 📚 - Українською

Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

147
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Трагедія гетьмана Мазепи" автора Валентин Лукіч Чемеріс. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 40 41 42 ... 115
Перейти на сторінку:
як кажуть, було зроблене.)

Без царя в голові…

Це наче про нього, про Івана Іскру сказано – круто, але справедливо. Він справді був несамостійним, ба навіть, недалеким…

– У цього Іскри та немає іскри Божої в голові, а заодно й кебети чи лою, – як сказав хтось про полтавського полковника Івана Іскру, і наче у воду подивився. Він і головою наклав – через свою безталанність (а це, якщо чоловік безталанний – надовго). Все, за що не брався, у нього йшло навскоси і йому ж самому на шкоду. А ще не таланило йому через роздуте владолюбство. З пересічних козаків пан Іван вибився в козацькі полковники, хоч вершиною його здібностей була посада сотника, але він вважав, що цього йому замало, тож погнався за більшим (полковницький пернач його вже теж не задовольняв), погнався і втратив усе. Гонитва та закінчилася для нього повним крахом.

З історії українського козацтва знаємо трьох полковників з однаковими прізвищами – Іскра.

Це – Іскра Захар Юрійович, корсунський полковник, один з керівників визвольного руху на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту в кінці XVII – на початку XVIII століття. Згодом (1704) перейшов зі своїм полком на Лівобережжя, обіймав старшинські посади в Стародубському полку і загалом закінчив своє, як він казав, «гостювання в цьому світі» тихо-мирно.

Іскра Іван Якович, козацький полковник, брав участь у змові проти гетьмана І. Виговського – це найбільше досягнення його воєнної кебети. Їздив до Москви з доносом на свого гетьмана, аби повідомити царський уряд – і таки повідомив! – про підготовку Виговським антимосковського повстання, мовляв, гетьман все робить, аби здобути Україні волю і вирвати її «з царського ярма». Разом з кошовим отаманом Запорозької Січі І. Сірком та іншими організував на Лівобережній Україні заколот, за радянською історіографією, «народне повстання» – проти того самого Виговського та його спроби здобути Україні волю. Але як ти її здобудеш, коли свої старшини тебе ж і продають, аби у визискувачів батьківщини відхопити за це блага та вищі чини й посади. Забитий у сутичці, безславно.

І нарешті третій Іскра, Іван Іванович. Теж полковник і теж прославився як донощик. За прислужництво Росії на шкоду Україні Мазепа позбавив його полковницького звання. Він і затаїв проти гетьмана злобу. На ґрунті особистої ненависті до Мазепи вступив у супрягу з генеральним суддею Василем Кочубеєм, свояком своїм, покірно підписував ті доноси, що їх писав і до царя відсилав генеральний суддя.

Служив Кочубею вірно. За це йому Кочубей обіцяв (за завішеними вікнами і за карафкою оковитої):

– Як скинемо Мазепу, а ми його турнемо під зад ногою, в цьому я певний, так ось, як вирвемо в нього за допомогою царя булаву, я стану гетьманом, а ти, Йване, як будеш мені вірно служити, посядеш моє місце.

– Генерального судді? – аж схоплювався Іскра, колишній полковник.

– Тсс!.. Не галасуй передчасно, бо й стіни мають вуха. Підписуй, що я на Мазепу написав, і місце генерального судді – твоє. Тільки щоб діяв зі мною в супрязі, без мене – ані кроку!

Разом з Кочубеєм його й буде схоплено з наказу Петра I.

– Щось ти не те, пане Василю, цареві в супліці своїй, яку я здуру підписав, та нашкрябав. Нас мали б посадити на вищі посади, а нас чогось посадили в хурдигу.

– Терпи, козаче, отаманом будеш, – буркнув Кочубей, бо й сам спершу не міг збагнути, що це з ним затіяв цар. Хотів як краще, а що вийшло – в хурдигу запроторили – а бий тебе коцюба!

А все тому так вийшло, що Москва, як зазвичай, не повірила черговим доносам і Петро І, в свою чергу, теж не повірив донощикам, адже вважав Мазепу своїм ледь чи не другом, який для нього, для Петра І, тримає в ярмі Малоросію і швидко й точно виконує будь-які його накази. Та й не зважиться Мазепа проти нього щось там затіяти, як нашкрябали в своєму доносі ті малороси, адже тоді він втратить булаву, а вона для нього – найдорожча у світі. Хто хоч раз побував з булавою, той лусне, а все робитиме, аби її не випустити з рук. При булаві ти – цар і бог. Навіть якщо над тобою є інший, вищий цар. Заради булави Мазепа все стерпить – навіть особисту образу. Так був певний Петро І і на цій підставі вірив гетьману…

А що доноси прийшли, так ці… малороси таки й справді… малі роси. Тільки тим і зайняті, що заздрять один одному, підніжки один одному влаштовують та один на одного до Москви супліки пишуть.

І Петро І, не дочитавши до кінця донесення Кочубея та Іскри на ходу цибаючи, звелів канцлеру Головкіну:

– Цих… Кочубея та Іскру – на цугундер! Візьміть під варту й дізнайтесь, що там у них в Малоросії чиниться? По чиєму намовлянню вони пишуть на свого гетьмана? Не панькатись – для нас малоросів вистачить. Раз-два і коли що – у розхід!

Канцлер Головкін у свою чергу велів своєму довіреному чиновнику Шафірову:

– Кочубея та Іскру – взять! Дізнатися, який враг намовляє їх писати на свого гетьмана. Не панькатись! Раз-два і коли що – у розход! Але спершу дізнатися, хто їх намовляє писати і з якою метою. Не церемонитись! Особисто мені доповісти. Затямте: його величність довіряє гетьману Мазеві. Доноси на нього – то чиясь ворожа рука строчить.

Пізніше про Шафірова Петра Павловича писатимуть в історії: державний діяч і дипломат, дійсний тайний радник, віце-канцлер, сподвижник Петра I, барон, а тоді…

Тоді він був просто онуком смоленського купця-єврея, який прийняв хрещення разом зі своїми дітьми у 1657 році. Батько Шафірова Павло Пилипович був привезений до Москви, де завдяки знанням іноземних мов був узятий на службу до Посольського наказу. Одночасно Шафіров служив і перекладачем Посольського наказу, ще й встигав займатися в Москві торгівлею. Цар Федір Олексійович подарував йому дворянство. Петро Павлович отримав всебічну освіту, вивчив французьку, німецьку, польську, голландську мови, латину, а пізніше вивчив ще й італійську мову. Такі багаті знання Шафірова, уміння вести дипломатичні переговори були помічені Петром І, який і наблизив його до себе. Шафіров займався не лише перекладом офіційних паперів, але й книг з різних галузей знань. Супроводжував Петра І під час великого посольства до Західної Європи, де й звернув на себе увагу Головкіна. Петро І почав висовувати Шафірова, давав йому відповідальні доручення і невдовзі зробив його одним із своїх помічників. Він незмінно брав участь у переговорах з різними

1 ... 40 41 42 ... 115
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трагедія гетьмана Мазепи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Трагедія гетьмана Мазепи"