Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

— І що з ним тепер буде?

— Батько зробить усе, щоб його посадили після такого. Чому він узагалі напав на тебе?

Ліза зітхнула, повагалася, чи варто розповідати, але, знову глянувши на синець і пластир, нарешті промовила:

— Ми познайомились в інтернеті… Переписувалися десь три місяці. Я не знала, хто він насправді і скільки ­йому років. Думала, ми однолітки, він навіть прислав мені фотки. Я навіть… думала… — дівчина затнулась, опустила погляд і почервоніла, — тобто хотіла думати, що це можеш бути ти.

— От за це я й не люблю соціалки, — знизав плечима хлопець, наче й не помітивши Лізиного сум’яття. — Ніколи не знаєш, хто там ховається за красивими фотками!

— Я тепер теж, — кивнула дівчина. — Я йому все розповідала: про батьків, про школу. Вірила йому. Навіть думала, що закохалася по-справжньому. Я була така сліпа! Ми мали стрибнути разом зі скелі. Щоб зустрітися в іншому світі.

— І ти йому повірила?

— А що мені було робити? Жити тут було просто жахливо! Я не хотіла, щоб так було завжди, я себе ненавиділа!

— Досить, досить, я зрозумів, — заспокійливо кивнув Макс. — Він просто задурив тобі голову. Ти не винна, чуєш?

Ліза мовчала і почувалася винною. Вона не могла повірити, що сама збиралася стрибнути. Яка дурість — аби зрозуміти, що хочеш жити, треба, щоб хтось спробував тебе вбити? Гірше вже точно бути не може. То, може, зараз усе налагодиться? Вона сама зможе змінити все на краще…

— Хто б міг подумати, що на морі можна отримати крутий хук справа, — спробував пожартувати Макс, щоб змінити тему.

Ліза усміхнулася й кивнула.

— Тобі сильно дісталося. Болить?

— Не дуже, — похитав головою хлопець. — Знаєш, я доб­ряче злякався, — усміхнувся Макс. — Я вперше боявся не за себе, а за когось. Дивні відчуття, якщо чесно. Спочатку, коли побачив, що ти йдеш назустріч шторму. Потім — коли цей божевільний почав тягнути тебе в море. От як ми з ним боролися і він топив мене — не пам’ятаю, хоч убий! Але, коли подумаю, — мурахи по шкірі: а якби я не встиг?

Дівчина похитала головою:

— Добре, що встиг. Я…

— Не кажи нічого.

— Мовчати — ще гірше. Коли мовчу, знову згадую все це. Скажи, а що ти робив на Тридиві?

— Я приходжу туди іноді — посидіти на скелі, подумати…

— А я сиджу в катері. Сиділа, — виправилася Ліза.

— І ти теж? Дивно, що ми ніколи не бачилися там.

— Дивно…

— Ну, гаразд… Я збрехав. Не хочеться видаватися слабаком. Я приходжу на Тридив, коли мені погано.

— Тобі — і погано?

— А то…

— Не може бути!

— Справді, ідеальний хлопець — ідеальне життя. І від мене всі чекають ідеальних вчинків. Знаєш, як це бісить?

— Ні.

— Отож бо! А море, воно заспокоює.

— І мене…

— Півроку тому мої подали на розлучення. І мене змушують брати участь у цьому балагані: вибирай, з ким залишишся. А я не хочу вибирати!

— А чого ти хочеш?

— Жити. — Хлопець перевів погляд у вікно, за яким яскраво світило сонце. — Просто жити. Грати у футбол. Закінчити школу. Пройти відбір у круту команду.

— Звучить класно! — усміхнулася Ліза.

— Тільки на словах. Батьки вже давно все вирішили за мене. Розписали все життя за планом, від якого мене ламає так, що хочеться кричати. Тато хоче зробити з мене свою копію, попри те, що ми дуже різні. Я навіть не пам’ятаю, коли востаннє ми розмовляли з ним про щось вартісне.

— А мама?

— Мама хоче, щоб у мене все було як слід. Але це в її розумінні — крутий університет, престижна робота, дім, машина і відпочинок щороку на різних островах. Для мене вся ця опіка — як клітка. І вирватися ніяк.

— Ти пробував говорити з ними?

— І не раз! А відповідь така: синку, ти ще малий, щоб думати над такими складними питаннями, — скопіював Макс батьків голос.

Ліза пирснула.

— Розумію, як тобі тяжко. Але не треба відступати. — Дівчина опустила погляд, згадавши розмову з Анею. — Треба вірити в себе!

— Звучить просто, зробити нелегко.

— Справді, — зітхнула Ліза, — я це дуже добре знаю.

— А ти? — Макс нахилився ближче, так, що його обличчя опинилось навпроти її. Дівчину мов жаром обсипало. — Чого б ти хотіла?

У голові промайнули сотні варіантів відповіді. Ліза подивилася в очі, які вперше опинилися так близько.

— Жити. Просто жити.

Усі емоції: страх, жалість до себе, образа на цілий світ — скрутилися в тугий клубок, який вибухнув, коли Макс ­поцілував її. Здається, це було єдине правильне рішення. І вони вхопилися за нього, щоб остаточно не збожеволіти. Наче поцілунок переніс їх у інше життя, де є лише обійми й прогулянки після заходу сонця. У життя, де немає місця божевільним убивцям — їм залишаються фільми по той бік екрана, і ти ні в чому не винен і не повинен ховатися, а просто існувати, дихати, бачити й відчувати. А те, що відбувається, — то все на краще. Дозволити собі нечувану розкіш: забути і стерти з пам’яті все страшне, щоб іти далі — туди, де все буде якнайкраще.

— Тобі сподобалося? — Макс відсторонився першим і видавався розгубленим.

Ліза мовчала.

— Вибач, якщо це тебе образило…

Дівчина похитала головою:

— Ні, ти що! Це було приємно… Просто я…

— Що?

— Я досі не можу повірити, що ти… Що ми… Чому я, Максе? — Дівчина опустила голову й стиснула краєчок простирадла у руках. — Чому зараз? Ми навіть ніколи нормально не говорили…

— Я не знаю, Ліз, — хлопець знизав плечима. — Не можу пояснити. Я не хотів впускати нікого в свій світ. Але тоді, коли побачив тебе у морі… Ти була наче дівчина з іншого світу… Можеш не вірити, але ти мене зачепила…

Ліза нервово розсміялася.

— То точно! Зовсім божевільна!

Макс усміхнувся:

— Хіба трохи… А коли той маніяк стріляв у тебе, я зрозумів, що не хочу втратити тебе. Може, це й звучить по-дурному… Але, Ліз, я хочу, щоб ти була в моєму житті. Тому не зникай, чуєш?

— І тебе не хвилює, що я… Ну… Жирна? — Ліза виплюнула останнє слово.

Макс пирхнув:

— Яка дурня! Понавигадувала собі і мучишся. Ти — нормальна! Нор-маль-на, чула? І… — Хлопець відвернувся і додав тихіше: — Ти мені подобаєшся саме такою…

— Ти мені давно подобався… — тихо сказала Ліза і ве­село додала: — Знаєш, я точно запам’ятаю свій перший поцілунок!

— Ну, не зовсім перший…

— Ти про що?

— Я ж робив тобі штучне дихання, — опустив погляд Макс.

Здається, він ніяковів. Ніяковів перед нею? Оце диво! А їй самій було весело. Ліза засміялася:

— Знаєш, я уявляла його іншим. Як у фільмах чи в книжках. Стояти в променях сонця, яке заходить. Так, що видно тільки тіні, і підняти ногу догори… Смішна я… — Ліза повернула голову набік.

— А тут хлопець з фінгалом і стіни лікарні. Романтика! — усміхнувся