Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

До палати увійшов батько. Він сів з іншого боку ліжка і спитав:

— Ну як ти?

— Добре, тільки голова трохи важка. А так — нічого…

— Лізо, пробач нам, будь ласка, — промовив притишено. Очі у нього теж були червоні. Чоловік не спав усю ніч і ледь не посивів, коли дізнався, що його донька в лікарні. Заради чого? Що дало його «виховання»? Він помилявся. Зрештою, як і його батько. Біль нічого не вирішує — просто заганяє проблему глибоко-глибоко. Більше так не буде.

— Так, Лізо, вибач, ми не знали, що тобі так зле, — підхопила мама. — Ми тебе любимо! Ти — найголовніше, що є в житті! Ми тебе мало не втратили! Пробач нам!

— Це ви пробачте мені, — Ліза відчула, як по щоках течуть сльози. — Я вас люблю!

Вона простягла руки до батьків — і ті вхопились за неї. Утрьох обнялись і наче боялися випустити одне одного з обіймів, щоб не злякати паросток довіри й любові, який знову став прокльовуватися.

— Ну все, дай дитині відпочити, — взяв себе в руки тато. Він м’яко відірвав дружину від доньки. — Ходімо, вип’ємо чаю. Лізо, тут до тебе відвідувачі.

Дівчина здригнулася і ледь втрималася, щоб не сховатися під ковдру, коли побачила, як до палати по одному заходять її мучителі. У хлопців був розгублений вигляд, а в дів­чат — червоні очі. Це чого? Близнята що — плакали? Дивно.

— Лізко, ми той… — почала було Юля і затнулася. — Прийшли…

Сашко її перебив:

— Коротше, вибачитися ми прийшли. Пожартували, а ти вже навигадувала собі всього. Ти ж більше стрибати не збираєшся?

Вибачитися? Перед нею? Вона тільки хотіла, щоб її залишили в спокої, але вибачення… Це сон, точно сон. Вона ущипнула себе за руку й тихо зойкнула. Це був не сон. Ліза подивилася в очі рудому. Він не жартував і, здається, справді чекав її відповіді. Дівчина похитала головою.

— От і добре! — видихнув хлопець. — Уявляєш, ми на тебе всю ніч біля будинку чекали, хотіли поговорити. А ти втекла. Як тобі вдалося?

Ліза знизала плечима:

— Вилізла через вікно, на гараж — і до моря.

Чекали на неї? Поговорити? Таке враження, що вона бачила своїх однокласників уперше, або ж це вони вперше дивилися на неї по-іншому?

— Перезавантаження, — Дан ляснув себе по лобі. — Оце шпигуни! Ти не ображайся, Ліз, ми цей… Жартували. Так, визнаю, переборщили. Але ми точно не хотіли, щоб ти через це стрибала з Тридиву!

— Чекай, — Ліза похитала головою. — Я чогось не розумію. Ви звідки знаєте?

— А це секрет, — усміхнувся Дан. — Хоч у чомусь залишимося шпигунами.

— Ми не зі зла, Ліз, справді, — підійшла до ліжка Маринка і взялася за бильце. — Просто якось так вийшло. Закрутилося, і було важко зупинитися. І ти щоразу так реагувала…

— Як? Плакала? Хіба цього не було досить, щоб припинити? — Лізу почало трусити. Близнючка справді не помічала, як боляче їй було? — Навіщо було продовжувати? Весело було тільки вам!

— Ліз, ми зрозуміли, — Юля опустила голову. — Ми були дуже, дуже жорстокі. Ти нам пробачиш?

— Вибач, вибач, будь ласка, — повторила Маринка.

Перед очима в Лізи з’явилась Аня. На очах забриніли сльози. Клубок у горлі раптом зник.

На душі стало легше.

«— Іноді, щоб розплутати весь клубок, досить одного чарівного слова.

— Якого?

— Вибач».

Дівчина глибоко зітхнула й кивнула.

— Гаразд.

— Дуже болить? — показала Юля на плече.

— Та ні, голова — більше, — Ліза помасувала скроні і скривилась.

— Ну нічого, ти відпочивай і видужуй. Все буде окей! Ми тобі фрукти принесли, — весело почала розповідати Маринка. — Твоя мама їх у тумбочку поклала. І взагалі, якщо щось треба — ти кажи.

Ліза кивнула. Таких однокласників вона ще не знала. Це були геть незнайомі люди. Але вони ставилися до неї добре, і це було дуже дивно.

— А якщо з уроками треба допомогти — теж кажи, розберемося! — підхопив Данило.

— Ой, ну ти — так точно! — Маринка штрикнула його ліктем. — Відмінничок!

— Ну чого ти? — жалібно скривився Данило.

— Клоун, — гмикнула близнючка. — Ти, Лізко, його не слухай, але з уроками правда допоможемо. Ти ж знову з нами в класі будеш?

— Ну, не знаю. Напевно…

— От і чудовенько!

— Ну, тепер, коли все вирішилося, я б поїв — голодний, як звір! Ми ж тут із самого ранку — чекали, поки ти прокинешся, — Сашко усміхнувся, став на ноги і простягнув руку Маринці. — Підемо за булочками з шоколадом?

— Моїми улюбленими? — здивувалася близнючка. Рудий ніколи не був такий уважний. З якого дива? Чи це через Лізу?

— Вони справді твої улюблені? Не знав, не знав, — протягнув хлопець, хоча в очах стрибали сміхотливі бісики. Він ще зранку вирішив для себе, що більше не буде жити минулим і дасть їм із Маринкою шанс. Все-таки близнючка вже давно подобалася йому.

— Усе ти знав! — Маринка жартівливо спробувала вдарити його кулачком, але хлопець перехопив її руку.

— Знав, — широко усміхнувся Сашко. — Я знаю все, що важливо для мене.

Маринка щасливо кивнула і вклала пальці в простяг­нуту долоню.

— Ми йдемо, а ти одужуй! — обернулася Маринка до Лізи. — Скоро побачимося!

— До зустрічі, Лізо! — помахав Дан, виводячи Юлю.

— До зустрічі, — луною відповіла Ліза.

Вона дивилась їм услід і не могла повірити, що все вирішилося. Те, що мучило її більш як півроку, раптом зникло. Випарувалося. Невже так буває? Невже це те саме диво, про яке казала Аня? Чи це її прощальний подарунок? Інакше, від кого ще вони могли про все дізнатися? У будь-якому разі, Аня все-таки стала дивом. Її власним і найсправжнісіньким. Вона її ніколи не забуде.

Але на цьому сюрпризи не закінчувалися. Пропустивши однокласників повз себе, до палати зайшов Макс. Із синцем під оком і пластиром на підборідді він мав незвичний ­вигляд.

— Я чергував біля твого ліжка, але пропустив момент, коли ти прокинулася. Пробач.

— Ти що? Макс! З тобою все гаразд? — Ліза почала плакати. Він тут, він прийшов. З ним усе гаразд. Хлопець присів на край ліжка і став гладити дівчину по руці.

— Ну, заспокойся. Чого ти? Все вже минуло, тепер все буде нормально. Поглянь, що в мене є! — він витягнув із кишені джинсів маленьку шоколадку. — Ти ж любиш шоколад?

— Ага, — кивнула дівчина.

— Тоді тримай.

— Дякую, — Ліза взяла плитку, але розгортати обгортку не поспішала, вмить згадавши про Аню й цукерки із хоспісу. — Розкажи, що там сталося? — запитала, витерши очі краєчком простирадла.

— Та нічого. Коли цей божевільний поцілив у тебе, дядько Степан встиг підвестися й вибити в нього з рук пістолет. Він хотів вистрелити собі в голову. Зараз ведеться слідство. О, до речі, дядько Степан просив передати тобі привіт і просив вибачення. Якби він поставився до цього придурка серйозніше, такого б не трапилось.

Ліза машинально кивнула.

— Ну, як ти? — спитав Макс. — Трохи заспокоїлась?