Читати книгу - "Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання"

“І ось тепер усі вони опинилися тут, біля човна, і кожен прагне сам оволодіти мрією так само, як і ми хочемо, щоб він був Томом, а не Лавінією, або Вільямом, чи Роджером, чи ще кимсь, — думав Лафарж. — Але цьому тепер настав кінець. Ми зайшли надто далеко”.

— Підійдіть-но всі сюди! — наказав Сполдінг.

Том вийшов із човна. Сполдінг схопив його за зап’ясток.

— Ти підеш зі мною додому. Я знаю.

— Стривайте, — мовив полісмен. — Я його арештую. Його прізвище Декстер. Він звинувачується в убивстві.

— Ні! — захлипала якась жінка. — Це мій чоловік! І Кому як не мені впізнати свого чоловіка!

Інші почали заперечувати. Юрба присунулася ближче. Місіс Лафарж заступила Тома.

— Це мій син. Ви ні в чому не маєте права його звинувачувати. Ми зараз же рушаємо додому!

А Том тремтів і шалено трусився. В нього був такий вигляд, ніби його дуже нудило. Юрба щільно обступила його. Люди несамовито простягали руки, хапали його, кожен вимагав його собі.

Том зойкнув.

На їхніх очах він змінився. Він був Томом, і Джеймсом, і чоловіком на прізвище Світчмен, й іншим чоловіком на прізвище Батерфілд; він був мером міста і дівчиною Джудіт, і чоловіком Вільямом, і дружиною Кларисою. Він був наче розтоплений віск, що набирав будь-якої форми, виконуючи бажання їхнього розуму. Вони кричали, вони напирали, благаючи його. Він зойкнув, виставив перед себе руки, і його обличчя змінювалося на кожну вимогу. “Томе!” — кричав Лафарж. “Алісо!” — хтось інший. “Вільяме!” Вони хапали його за руки, крутили його, аж поки з останнім зойком жаху він упав.

Він лежав на бруку, ніби холонучий віск; його обличчя було всіми обличчями, одне око синє, друге золотаве, волосся було каштанове, червоне, жовте, чорне, одна брова широка, друга тонка, одна рука дебела, друга мала.

Вони стояли над ним, затуливши пальцями роти. Потім нахилилися.

— Він мертвий, — хтось сказав нарешті.

Пішов дощ.

Дощ крапав на людей, і вони підвели обличчя до неба.

Поволі, а що далі, то швидше вони поверталися, відходили, а потім бігли врозтіч від цього місця. За хвилину майдан спорожнів. Лишилися тільки містер та місіс Лафарж. Вони стояли, побравшися за руки, і з жахом дивилися вниз. Дощ крапав на звернене до неба невпізнанне обличчя.

Анна нічого не промовила, тільки заплакала.

— Ходімо додому, Анно. Тут ми нічого не вдіємо, — сказав чоловік.

Вони сіли в човен і попливли назад каналом у темряві. Вони прийшли додому, розпалили невеликий вогонь у каміні й погріли руки. Потім лягли в ліжко і лежали поряд, холодні й немічні, слухаючи, як знову над ними стукотить по даху дощ.

— Анно, — сказав Лафарж опівночі. — Ти чула що-небудь?

— Ні, нічого.

— Все-таки я піду подивлюся.

Він пробрався навпомацки через темну кімнату й довго чекав перед дверима, перш ніж одчинити їх.

Він розчинив настіж двері й визирнув надвір.

Дощ лив із чорного неба на порожнє подвір’я, в канал, шумів серед синіх гір.

Він чекав хвилин із п’ять, а потім тихо мокрими руками зачинив двері й замкнув на засув.

ЛИСТОПАД 2005. КРАМНИЦЯ ДОРОЖНІХ РЕЧЕЙ

Усе це здавалося дуже віддаленим, коли власник крамниці дорожніх речей почув уночі по радіо новину. Вона дійшла аж із Землі на звуко-світловому промені. Крамар відчув, яке далеке все це. На Землі мала розпочатися війна. Він вийшов надвір, щоб глянути на небо. Так, вона була там. Земля блищала у вечірньому небі, спускаючись слідом за Сонцем у гори. Слова по радіо й ота зелена зірка — то було одне ціле.

— Не вірю цьому, — промовив крамар.

— Не вірите, тому що ви не там, — озвався отець Перегрін, який затримався в крамниці.

— Що ви маєте на увазі, отче?

— Коли я був хлопцем, — відповів отець Перегрін, — ми чули про війни в Китаї, але ніколи не вірили в них. Вони були надто далеко від нас. І там гинуло надто багато людей. Це здавалося неможливим. Навіть коли ми бачили кінокартини, ми їм не вірили. Отак воно й зараз. Земля — це Китай. Вона так далеко, що ми в неї не віримо. Вона не тут. Ви не можете торкнутись її. Ви навіть не можете побачити її. Ви бачите лише зелений вогник. Два мільярди чоловік живуть на тому вогнику? Неймовірно! Війна? Ми не чуємо вибухів.

— Почуємо, — сказав крамар. — Я тільки й думаю про всіх отих людей, що мали прибути на Марс цього тижня. Скільки їх там? Тисяч сто з гаком збиралися прилетіти десь протягом наступного місяця. Якщо почнеться війна, то що ж буде з ними?

— Гадаю, вони залишаться на Землі. Вони будуть потрібні там.

— Ну, — мовив крамар, — тоді мені краще витерти куряву з моїх валіз. Я передчуваю, що от-от сюди ринуть покупці.

— Ви вважаєте, що всі люди, які живуть зараз на Марсі, повернуться на Землю, коли там справді вибухне Велика війна, якої ми чекаємо багато років?

— Це здається дивним, отче, але воно так і буде. Гадаю, ми всі повернемось. Я знаю, ми прилетіли сюди, щоб утекти від багатьох речей — політики, атомної бомби, війни, від різних угруповань, які тиснуть на нас, забобонів, законів — це я знаю. Та, незважаючи на це, там наш дім. Підождіть, самі побачите. Коли на Америку впаде перша бомба, тутешні люди замисляться. Вони пробули на Марсі не дуже довго. Два-три роки, не більше. Якби вони прожили тут сорок років, справа стояла б інакше. Але у них там залишились рідні люди й рідні домівки. Що ж до мене, то я більше не вірю в Землю: не можу її навіть уявити як слід. Але я старий. На мене можна не зважати. Я міг би лишитися й тут.

— Навряд.

— Що ж, ви, мабуть, маєте рацію.

Вони стояли на ґанку, дивлячись на зорі. Нарешті отець Перегрін витяг з кишені гроші й подав їх крамареві.

— Я оце поміркував і вирішив: дайте-но мені краще нову валізу. Моя надто вже стара.

ЛИСТОПАД 2005. МЕРТВИЙ СЕЗОН

Сем Паркхіл махав мітлою, вимітаючи блакитний марсіанський пісок.

— А от і ми, — сказав він. — Так, сер, гляньте сюди! — він вказав пальцем. — Гляньте на вивіску. СЕМОВІ ГАРЯЧІ СОСИСКИ! Хіба ж це не чудово, Ельмо?

— Авжеж, Семе, — відказала дружина.

— Люди добрі, ну й пощастило ж мені! От якби хлопці з Четвертої експедиції могли мене тепер побачити! Хіба не радісно мати власний заклад, у той час як інші ще досі в