Читати книгу - "Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання"

Дівчина перехилилась, осяяна блідим місячним світлом.

— Я тебе знаю, — тихо промовила вона. — Будь ласка, йди звідси. Я нічого не можу зробити.

— Ти мусиш повернутися! — вирвалось у Лафаржа перш, ніж він міг себе стримати.

Освітлена місяцем постать сховалася в тінь, так що від неї не лишилося нічого, лише голос,

— Я більше не твій син, — сказала вона. — Не треба було ніколи приїздити до міста.

— Анна чекає біля причалу!

— Мені жаль, — промовив спокійний голос. — Але що можу вдіяти? Я щаслива тут, мене люблять не менше, ніж ви любили мене. Я є тим, чим я є, і я беру те, що можна взяти. Тепер запізно, мене вже спіймано.

— Але ж Анна… яке це буде для неї горе. Подумай-но про це.

— В цьому домі надто багато про мене думають; я наче ув’язнена. Не можу я стати тим, ким була.

— Ти Том, ти ж був Томом, правда? Ти не жартуєш зі старим. Насправді ти ж не Лавінія Сполдінг?

— Я ніхто, бо я — це я. Хоч де б я була, я є чимсь, а тепер я стала такою, що ти вже нічого не вдієш.

— Тобі небезпечно лишатися в місті. Краще тобі жити на березі каналу, де ніхто тобі не заподіє ніякої шкоди, — благав старий.

— Це так, — сказав, вагаючись, голос. — Але ж тепер я мушу зважати на цих людей. Як вони страждатимуть, коли зранку виявиться, що вони мене втратили, цього разу назавжди? В усякому випадку, мати знає, що я таке; вона догадалася так само, як і ти. Гадаю, вони всі догадались, але не висловлюють своїх сумнівів. Ніхто не сумнівається в провидінні. Якщо не можна мати чогось у дійсності, її з успіхом заміняє мрія. Може, я не стала воскреслою покійницею, але зате стала чимсь майже кращим для них: ідеалом, породженим їхніми мріями. Передо мною вибір — вразити їх чи твою дружину.

— Їх п’ятеро в сім’ї. Вони зможуть легше перенести втрату.

— Прошу тебе, годі, — сказав голос. — Я втомилася.

Голос старого прозвучав твердіше.

— Ти мусиш повернутись. Я не можу допустити, щоб Анна пережила ще одне потрясіння. Ти наш син. Ти мій син і належиш нам.

— Ні, прошу тебе! — промовила, тремтячи, тінь.

— І дім, і ці люди для тебе чужі!

— Ні, не треба цього робити!

— Томе, синку мій! Томе, послухай-но мене. Вертайся до нас, злізай з балкону лозами, хлопчику. Ходімо, Анна чекає тебе. Ми дамо тобі рідний дім, усе, що ти захочеш.

Старий напружено вдивлявся вгору, бажаючи, щоб усе було так, як він каже.

Тіні заколихалися, зашелестіла виноградна лоза.

Нарешті тихий голос промовив:

— Гаразд, тату.

— Томе!

У місячному світлі з’явилася хлопчача постать, яка моторно спустилася виноградними лозами. Лафарж простягнув руки, щоб підхопити хлопця. В кімнаті нагорі спалахнуло світло. З-за одного заґратованого вікна пролунав голос:

— Хто там унизу?

— Швидше, хлопчику!

Ще позасвічувалося світло, почулися нові голоси.

— Стій, у мене рушниця! З тобою все гаразд, Вінні?

Зачувся тупіт ніг.

Старий разом із хлопцем кинулися бігти через сад. Коли вони грюкнули фірткою, пролунав постріл. Куля вдарилася об мур.

— Томе, біжи тудою! Я побіжу сюди, щоб відвернути їхню увагу! Прямуй до каналу, я зустріну тебе там за десять хвилин, хлопчику!

Вони розбіглися.

Місяць сховався за хмарою. Старий біг крізь темряву.

— Анно, я тут!

Стара жінка, тремтячи, допомогла йому сісти в човен.

— Де Том?

— Він буде тут за хвилину, — задихано відповів Лафарж.

Вони обернулися до провулків і сплячого міста. На вулицях ще й досі були запізнілі перехожі: полісмен, нічний сторож, пілот ракети, кілька самотніх чоловіків, що поверталися додому з якогось нічного побачення, четвірка чоловіків та жінок, які вийшли, регочучи, з бару. Десь тихо награвала музика.

— Чому він не йде? — спитала дружина.

— Він прийде, прийде.

Але Лафарж не був у цьому певен. А що, коли хлопця знову спіймано дорогою до пристані, десь на північних вулицях між темними будинками. Відстань була чимала, навіть для хлопця. Але ж він мав добігти перший.

І тут вдалині з’явилася постать, що мчала залитим місячним сяйвом провулком.

У Лафаржа вирвався крик, але він зразу ж стримав себе, бо вдалині почувся людський гомін і тупіт ніг. У вікнах один за одним спалахували вогні. На відкритий майдан, що підходив до пристані, вибігла людська постать. Це був не Том, до них мчав лише обрис із обличчям, ніби срібло, яке блищало від сяйва світил, які повисли над майданом. І в міру того, як він підбігав ближче й ближче, воно набувало знайомих рис, а коли він домчав до пристані, це був Том! Анна простягла до нього руки. Лафарж поспішав відчалити од берега.

Але вже було запізно.

З провулка на безлюдний майдан вибіг один чоловік, за ним другий, потім жінка, ще двоє чоловіків, містер Сполдінг. Вони спантеличено спинились. Озираючися навкруги, вони вже хотіли були вертатись назад, бо це могло бути лише маревом, просто-таки божевільною маячнею. Однак вони нерішуче попрямували до пристані, зупинялися й знову йшли далі.

Тікати було запізно. Битва скінчилася, змагання було програно. Лафарж крутив пальцями швартову линву. Йому було дуже холодно й самотньо. Люди піднімали й ставили ноги у місячному світлі, вони наближалися дуже швидко, широко розплющивши очі, аж поки весь натовп з десяти чоловік не спинився біля пристані. Вони шаленими поглядами дивилися в човен. У них вирвався зойк.

— Ні з місця, Лафарже! — вигукнув Сполдінг, тримаючи рушницю.

Тепер було ясно, що сталося. Том мчав сам місячними вулицями, минаючи людей.

Полісмен побачив, як гулькнула повз нього його постать.

Полісмен крутнувся, втупив свій зір у обличчя, вигукнув ім’я і кинувся навздогін: “Стій-но!” Він побачив обличчя злочинця. Скрізь на шляху траплялося те ж саме. Стрічалися то чоловіки, то жінки, нічні сторожі, пілоти ракети. Прудка постать була для них усім, вона була тотожна всьому, всім людям, усім іменам. Скільки різних імен було вимовлено за останні п’ять хвилин? Скільки різних облич зосередилися в Томовому обличчі — всі несправжні?

Так бігли дорогою втікач і переслідувач, мрія і мрійники, здобич і пси. І скрізь дорогою людям раптом з’являлися знайомі обличчя, виблискували знайомі очі, люди вигукували давнє-давнє ім’я, їх охоплювали згадки про інші часи, і юрба збільшувалася. Кожен кидався вперед, коли, наче образ, відбитий у десяти тисячах дзеркал, десяти тисячах очей, повз них пробігала мрія, що мала різне обличчя для тих, хто був попереду, і для тих, хто лишався