Читати книгу - "Убивства за абеткою"

– Ми схопимо його, сер. Не переживайте.

Тон інспектора був упевнений.

– Що скажете, мсьє Пуаро?

Пуаро почав виходити з задуми.

– Що?

– Ми говорили, що це тільки питання часу, коли ми затримаємо цього чоловіка. Ви згодні?

– О, так. Без сумніву.

Його тон був таким абстрагованим, що інші зацікавлено подивилися на нього.

– Мсьє Пуаро, вас щось турбує?

– Є дещо, що дуже сильно мене турбує. Це причина. Мотив.

– Але, мій дорогий друже, цей чоловік божевільний, – нетерпляче сказав помічник комісара.

– Я розумію, що має на увазі мсьє Пуаро, – сказав Кром, прихильно прийшовши на допомогу. – Він цілковито має рацію. Повинна бути якась нав’язлива ідея. Думаю, що ми знайдемо корінь проблеми в загостреному комплексі меншовартості. Також це може бути манія переслідування, а якщо так, то він міг асоціювати це з мсьє Пуаро. У нього може бути ілюзія, що мсьє Пуаро – це детектив, найнятий спеціально, щоб вистежити його.

– Гм, – сказав помічник комісара. – Цей сучасний жаргон. У мої часи, якщо чоловік був божевільним, то він був божевільним, і ми не шукали наукових термінів, щоб пом’якшити це. Я думаю, що сучасний лікар запропонував би помістити таку людину, як Абеткар, у притулок, розповідаючи йому, яким хорошим чоловіком він був протягом останніх сорока п’яти днів, а потім відпустити його, як відповідального члена суспільства.

Пуаро всміхнувся, але не відповів.

Збори закінчились.

– Ну, – сказав помічник комісара. – Як ви й кажете, Кроме, схопити його – це лише питання часу.

– Ми б уже затримали його, – сказав інспектор, – якби у нього не був вигляд звичайної людини. Ми вже достатньо потурбували цілком невинних громадян.

– Цікаво, де він перебуває зараз, у цю хвилину, – сказав помічник комісара.

Розділ тридцятий

(Не від імені капітана Гастінґса)

Містер Каст стояв біля овочевого магазину.

Він дивився через дорогу.

Так, це тут.

Місіс Ашер. Газетний кіоск і тютюнова крамниця…

У порожньому вікні була вивіска.

«Здається в оренду».

Порожній…

Неживий…

– Вибачте, сер.

Дружина продавця овочів хотіла дістати з вітрини кілька лимонів.

Він попросив вибачення, відійшов.

Повільно почовгав назад на головну вулицю міста… Це було складно, дуже складно, тепер, коли в нього не залишилося грошей…

Цілий день він нічого не їв і від цього почувався дивно й легко…

Глянув на газетний заголовок у вітрині кіоску.

Справа Абеткаря. Убивця ще на волі. Інтерв’ю з мсьє Еркюлем Пуаро.

Містер Каст промовив сам до себе:

– Еркюль Пуаро. Цікаво, чи він знає…

І пішов далі.

Недобре стояти й дивитися на вітрину…

Він думав:

– Я не можу далі так жити…

Нога за ногою… що за дивна річ – хода…

Нога за ногою – смішно.

Дуже смішно…

Але в будь якому разі людина – це смішна тварина…

І він, Александр Бонапарт Каст, був особливо смішний. Завжди був…

Люди постійно сміялися з нього…

Він не міг їх звинувачувати…

Куди йти? Він не знав. Він підійшов до кінця. Більше ні на що не дивився, лише на свої ноги.

Нога за ногою.

Підвів голову. Перед ним світло. І літери…

Поліцейський відділок.

– Це смішно, – сказав містер Каст. Він хихикнув. Потім зайшов усередину. А тоді раптом похитнувся і впав.

Розділ тридцять перший

Еркюль Пуаро ставить запитання

Був ясний листопадовий день. Доктор Томпсон і старший інспектор Джепп прийшли ознайомити Пуаро з результатом слухань у поліцейському суді у справі «Корона проти Александра Бонапарта Каста».

У Пуаро був невеликий бронхіт, тож сам він не зміг прийти на слухання. На щастя, він не наполягав на тому, щоб я склав йому компанію.

– Передано до суду, – сказав Джепп. – Такі справи.

– Хіба це не дивно, – запитав я, – що на цьому етапі пропонується захист? Я думав, що ув’язнені завжди притримують захист на потім.

– Це звичайний хід, – сказав Джепп. – Припускаю, що молодий адвокат Лукас вирішив, що він швидко з цим упорається. Зрештою, він робить усе можливе. Божевілля – ось єдиний можливий захист.

Пуаро знизав плечима.

– Божевілля – не виправдання. Тюремне ув’язнення на догоду Його Величності навряд чи краще за смерть.

– Певно, Лукас уважає, що є шанс, – сказав Джепп. – Із першокласним алібі щодо вбивства в Бексгіллі справу можна ослабити. Не думаю, що він зрозумів, які вагомі наші докази. Хай там як, Лукас намагається бути оригінальним. Він молодий і хоче вразити публіку.

Пуаро звернувся до Томпсона.

– Лікарю, а ви що думаєте?

– Про Каста? Правду кажучи, навіть не знаю. Він напрочуд добре прикидається адекватним. Звісно, він епілептик.

– Яка дивна розв’язка, – сказав я.

– Його епілептичний напад в андоверському поліцейському відділку? Так, це була гідна театральна завіса драми. Абеткар завжди добре розраховував свої ефектні вчинки.

– А можна вчинити злочин і не знати про це? – запитав я. – Здається, в його спростуваннях є дещиця правди.

Доктор Томпсон ледь усміхнувся.

– Ви не повинні сприймати це театральне «Богом клянусь». Я думаю, що Каст прекрасно знає, що це він скоїв убивства.

– Особливо коли це так емоційно виголошують, – сказав Кром.

– Що стосується вашого запитання, – продовжував Томпсон, – абсолютно можливо, що епілептик у стані сомнамбулізму вчиняє якісь дії й геть нічого про них не знає. Але загальноприйнятою є думка, що такі дії не повинні «протистояти волі людини в активному стані».

Він завів мову про великий і малий епілептичні напади і, правду кажучи, геть мене збентежив, як це часто буває, коли вчена людина розповідає про свій предмет.

– Проте я не підтримую теорії, що Каст скоїв ці злочини, не усвідомлюючи, що він робить. У це можна було б повірити, якби не листи. Листи розбивають цю теорію. Вони вказують на навмисність і ретельне планування злочину.

– І ми досі не маємо пояснення цих листів, – сказав Пуаро.

– Це вас цікавить?

– Природно, оскільки вони були адресовані мені. А щодо листів Каст не каже геть нічого. Поки не розгадаю причини, чому листи були написані мені, я не відчую, що справу розкрито.

– Так, з вашого погляду це слушно. Адже, здається,