Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

актуальні та застарілі етнографічні відомості, починаючи з того, що у згаданому ним самим «каталозі народів» йдеться про два «племені», склавинів та антів, котрі є для часу життя Йордана «історичним продовженням» венетів. Однак у будь-якому разі побудова фрази не залишає сумнівів, що «всі» підкоренні Германаріхом — то венети, з котрими і воював готський король, та аж ніяк не породжені цими венетами анти, склавини та, можливо, й венети, що були сучасниками Йордана.

Текст Йордана, на жаль, не дозволяє чітко визначити, скільки часу минуло між готсько-венетською та готсько-антською війнами, однак навряд чи цей час виходив за рамки життя одного, максимум — двох поколінь. Тож якщо йти за Йордановим текстом буквально, то виходить, що принаймні якась-то частина венетів протягом життя одного або двох послідовних поколінь виокремилася з венетського загалу та явила себе світові під ім’ям антів. З урахуванням того, що і «венети», і «анти» є екзоетнонімами, все виглядає ще складніше: окремість антів мала бути не лише самоусвідомлена ними, а й стати цілком зрозумілою оточенню за вкрай короткий час.

Апріорно відкидати можливість такого сценарію, звісно, не слід, навіть попри всю хиткість конструкції. Однак варто зважати, що жодне з джерел, авторами котрих були сучасники гунської навали, жодних антів не знає. Щоправда, серед підданих та данників Аттіли та його попередників (а також серед сусідів та ворогів «імперії» гунів) такі джерела не знають і венетів. Тож слід думати, що «імперія» гунів була таким собі інформаційним бар’єром, через який інформація щодо населення східноєвропейського лісостепу не досягала письменних мешканців пізньоантичних осередків, а безпосередньої участі в очолюваному гунами натиску варварів на Римську імперію ані венети, ані анти та склавини не брали. На такому інформаційному тлі обізнаність Йордана із подробицями війни готів Вінітарія з антами Божа здається ще більшою, але одночасно й значно менш достовірною.

За такого стану писемних джерел певне розуміння процесів, що відбувалися у Східній Європі, може надати чи не виключно археологічний матеріал. Вже йшлося, що із переселенням частини готів та їхніх підданих і союзників на захід, а також опануванням причорноморських степів гунами поволі руйнується черняхівська культура. Втім, далеко не всі «черняхівці» вдалися до переселення, якась їх частка залишилася у Східній Європі. Йшлося насамперед про населення в києво-черняхівському прикордонні на Лівобережжі, а також мешканців верхів’їв Дністра та Західного Бугу на Правобережжі. Нашестя гунів зруйнувало засади, на котрих ґрунтувався складний та яскравий побут «черняхівців». Порушення стабільності «політичного режиму» та руйнація сталої складної системи «зовнішньоекономічних зв’язків», демографічні втрати та прямі грабунки завойовників-гунів призвели до швидкого занепаду економіки та технологічної деградації залишкових груп «черняхівців» у Східній Європі. Позначилися на темпах цієї деградації і зовнішні фактори іншого порядку, пов’язані з експансією на південь носіїв київської культури.

Гунський час слід вважати періодом руйнації не лише черняхівської, а й власне київської культури. Однак якщо у першому випадку йшлося про поступову втрату «провінційно-римської складової» аж до її остаточного здійснення, а отже, і зникнення культурних особливостей «черняхівців» взагалі, то у випадку з київськими старожитностями слід говорити радше про поступову трансформацію їх у культури початку середньовіччя.

Найбільш прямим продовженням київської культури є колочинські старожитності, що склалися на основі деснянського та верхньодніпровського варіантів київських пам’яток. Різниця між пам’ятками пізнього хронологічного горизонту київської культури та раннього хронологічного горизонту колочинської полягає здебільшого у зрозумілих тільки вузьким спеціалістам відмінностях наборів ліпних керамічних посудин. Також не оминула колишній ареал київської культури і технологічна деградація, вже кілька разів зазначена для черняхівських пам’яток гунського часу. Найбільш яскравим проявом цієї деградації є чи не повна відсутність продукції ливарників (прикрас та металевих деталей одягу) на ранніх колочинських пам’ятках. Меншою мірою це стосується ковальських виробів, однак київська ковальська традиція сама по собі була доволі примітивною на тлі черняхівської. Незмінною (порівняно із попередніми київськими старожитностями) залишилася провідна форма колочинського житла (злегка заглиблена будівля з центральним опорним стовпом, що підтримував покрівлю, опалювана відкритим вогнищем). Нарешті, не змінився суттєво й сам спосіб життя: «колочинці» й надалі жили невеликими, здебільшого по п’ять чи сім родин, селищами, що тяжіли до заплавних ділянок річкових долин. Останнє дозволяє припускати, що це населення, як і його попередники, було орієнтоване на експлуатацію легких заплавних ґрунтів.

Дещо складнішим вбачається механізм утворення пеньківської культури. Найбільш ранні пеньківські пам’ятки зосереджені у дніпровському лісостеповому лівобережжі, на стику ареалів київської та черняхівської культур. З київського боку в генезі цих пам’яток провідну роль відіграли носії старожитностей сейминсько-донецького локального варіанта, хоча участь брали і вихідці з Подесення, котрі принесли на південь зразки притаманної їм матеріальної культури. Однак найбільші відмінності між ранніми колочинськими та ранніми пеньківськими пам’ятками зумовлені участю в утворенні останніх черняхівського населення Лівобережжя. Слід зважати на те, що чималу частку цих «черняхівців» становили саме носії «черняхівських пам’яток київської традиції», себто населення, споріднене із киянами, як такими. Однак були серед «черняхівців», котрі піддавалися акультурації та, вірогідно, асиміляції, й носії інших традицій, сарматської та германської. В цьому процесі найбільш наочними були тенденції, що характеризують розпад черняхівської культури взагалі — технологічна деградація (насамперед зникнення традиції виготовлення посуду на гончарному крузі), спрощення агрикультури (відмова від експлуатації чорноземів та переорієнтація на легкі ґрунти) та, як наслідок, зміна способу життя в цілому та спрощення соціальної структури.

Ранньоколочинські та ранньопеньківські пам’ятки, особливо у зоні стику ареалів цих культур, вкрай важко розрізняються і за структурою поселень, і за типами будівель, і навіть за керамічними наборами. Щоправда, відмінності поступово наростали з огляду на напрямок та інтенсивність колонізаційної активності «пеньківців» та спрямованість їхніх культурних контактів. Рухаючись уздовж краю степу та лісостепу на захід, «пеньківці» не пізніше середини V ст. досягають Дніпра та переходять на правий берег, а протягом другої половини V ст. пеньківські пам’ятки вкривають південь лісостепу від Дніпра до межиріччя Дністра та Пруту. Згодом достатньо швидко (не пізніше перших десятиліть VI ст.) «пеньківці» з’являються на лівобережжі Дунаю, де стають відомі візантійським авторам як анти.

Зазначимо, що вже на Південному Бузі носії пенківської культури зіткнулися із носіями празької, на Дністрі ці контакти набули більшої інтенсивності, тож на Дунаї в ранній фазі присутності там мігрантів зі Східної Європи є пам’ятки як «чисті», із яскраво вираженим домінуванням чи то пеньківських, чи то празьких рис, так і «змішані», з проявами обох традицій одночасно. Ба більше, на лівобережжі Дунаю східноєвропейці-мігранти зіткнулися із місцевим населенням, тож поруч з пам’ятками «празько-пеньківської традиції» на середину VI ст. формуються пам’ятки культури Іпотешт — Кіндешт — Чурел, що поєднували риси побуту місцевого та