Читати книгу - "Нічний черговий"

Я мав би зробити з вас котлету. Але я не чіпаю калік.— Він ударив мене по забинтованій нозі, не боляче, але досить сильно, щоб я захитався.— Не знаю, чого вас принесло в мій номер, і знати не хочу. Але, якщо до ранку ви не щезнете з цього готелю і з цього міста, я побалакаю з вами інакше. А коли швейцарська поліція знайде вас, ви вже жалкуватимете, що колись вам спало на думку побачити гори.— Він нахилився, підняв мій єдиний черевик, метнувся через кімнату і викинув його у вікно слідом за годинником. Це був найбезглуздіший акт помсти, який тільки можна уявити. Слоун плакав. Не було сумніву, що попри зовнішню байдужість (усі оті телефонні розмови і партії в бридж), він відчував високу і незвичайну для людини його віку та складу пристрасть до власної жінки.

Поки я дибав на милицях з кімнати, він сидів зігнувшись, заховавши обличчя в долоні, і ридав, схожий на великого, охопленого горем ведмедя.

11

Наступний ранок я зустрів у поїзді, що прямував у Давос. Цей лижний курорт, що до нього дві години їзди від Санкт-Моріца, відомий своїми трасами, які я, щоправда, і в думці не мав досліджувати. Я починав ненавидіти зиму, рум'яні щасливі обличчя, рип черевиків на снігу, дзвіночки на санчатах, яскраві лижні шапочки. Я тужив за м'яким південним кліматом, де вирішення будь-яких проблем завжди можна відкласти на завтра. Перш ніж купити квиток на гарнесенькій залізничній станції біля самого підніжжя гір, я поміркував, чи не податись мені в Італію, або в Туніс, або на іспанське узбережжя, де я міг би востаннє погуляти за рештки своїх грошей. Але перший поїзд, який з'явився на станції, йшов у Давос. Я сприйняв це як знак долі і з допомогою носильника упхався у вагон. Що вдієш, мабуть, я приречений зимувати в холодних краях.

Колія перетинала одну з найпрекрасніших гірських місцевостей світу, поміж стрімкими піками, драматичними ущелинами, через ажурні, схожі на павутиння, мости над бурхливими потоками. У чистому блакитному небі яскраво сяяло сонце. Але ніщо не тішило мене.

У Давосі я взяв таксі, поїхав прямо в лікарню і зняв гіпс, відбиваючись від намагань двох лікарів зробити мені рентген.

— Скажіть хоча б, сер,— спитав один з них, коли я весело зіскочив зі столу,— де й коли вам зробили гіпсову пов'язку?

— Учора,— відповів я охоче,— у Санкт-Моріці.

Лікарі обмінялися значущими поглядами. Очевидно, вони ніколи не стали б практикувати в Санкт-Моріці.

Молодший з лікарів провів мене до каси, бажаючи пересвідчитися, що я заплатив за операцію. Сто швейцарських франків. Дешевина та й годі. Лікар спантеличено стежив, як я відкрив велику сумку, яку лишив у гардеробі, дістав звідти шкарпетку та черевик і озув їх. Йдучи з валізами до виходу, я почув, як він сказав касиру: «Американець»,— ніби це пояснювало всі мої дивацтва.

Біля дверей стояло таксі, що привезло дитину в гіпсі. Я потрапив у зону поламаних кісток. Це пасувало до мого настрою. Я сів у таксі і після короткої боротьби зі своєю німецькою мовою спромігся все-таки пояснити шоферові, що хочу поїхати в готель з помірними цінами. Ми їхали, минаючи один за одним готелі з великими балконами в кожному номері. До війни ці готелі були санаторіями, а сам Давос — світовою столицею сухот. Тепер санаторії обернулися на спортивні готелі, але мені, пригніченому своєю невдачею, марилися тисячі зігнутих істот, які, харкаючи кров'ю, рядами лежали під холодним сонцем на величезних пустельних балконах.

Таксист привіз мене до невеличкого будинку з гарним видом на залізницю. Зять таксиста, якому належав готель, знав англійську, і розмова вийшла дружньою. Ціна кімнати з ванною була, проте, не така вже й дружня, але порівняно з грабунком у «Паласі» доволі пристойна.

На вузенькому ліжку не було шовкового покривала, а кімнатка виявилась настільки маленька, що моя більша валіза в ній просто не ставала. Власник готелю сказав, що я можу лишити її в холі разом з одягом, який не вмістився у крихітній туалетній кімнаті й вузенькій шафі. З речами нічого не станеться, запевнив він, у Швейцарії злодіїв немає. Я навіть не посміхнувся на ті його слова.

Розпакувавши речі, я запхнув одяг незнайомця в туалет. Смокінг лишився у валізі. Я надягав його кілька разів у Санкт-Моріці, і думка про це не викликала в мене почуття незручності. Якщо злодій все-таки перебуває у Швейцарії і йому бракуватиме смокінга, щоб завоювати чиюсь прихильність, я з цього тільки порадію.

Потім я прийняв гарячу ванну і розтер щіткою поголену ногу, звільнену від гіпсу. Вона почала свербіти. Повернувшись у кімнату, одягнув блакитні шовкові труси, які знайшов у валізі. Мені довелося підвернути їх зверху, але в «Паласі» я нічого не віддавав у пральню, і вся моя білизна, що була в меншій валізі, уже забруднилася. Піджак, у якому я летів через океан і прогулювався в Цюріху і Санкт-Моріці, зім'явся. Повагавшись хвилину, я зняв з плічок вовняну куртку, бо вирішив, що не зустріну в Давосі нікого із знайомих. Гаманець із залишками своїх капіталів я поклав у верхню кишеню. Там щось зашелестіло. Я засунув туди руку і витяг згорнутий папірець. Він був рожевого кольору із запахом парфумів, весь списаний жіночим почерком.

У мене затремтіли руки, я важко опустився на ліжко і став читати.

На розкішному аркуші не було ні імен, ні адреси.

«Любове моя! — починався лист.— Дорогий! Сподіваюсь, ти не вчиниш самогубства з розпачу. Я не зможу цього року бути в Санкт-Моріці...» Прочитавши це, я здригнувся, ніби з гір упала снігова лавина і добре труснула місто. «Бідолаха Джок три тижні тому по дорозі з полювання впав з коня, зламав стегно і досі лежить у страшних муках. Місцевий ескулап, який практикує тут з часів Кримської війни, замість діагнозу тільки жалібно ойкав, тому ми відвезли Джока у Лондон. Тепер хірурги сперечаються, оперувати його чи ні, і ніяк не можуть дійти згоди, а хворий тим часом стогне на своєму ложі болю. Звичайно ж, люба дружина не може випурхнути в Альпи, коли тут розігрується така страшна драма. От я й бігаю раз у раз до лікарні з квітами і джином та розраджую старого буку, запевняючи, що наступного року він уже знову зможе полювати. А це ж його перший і єдиний клопіт у житті.

Отже, хоч би як складалися справи, тепер у нас нічого не вийде. Але я пообіцяла