Читати книгу - "Розпали вогонь! Поради для тих, хто шукає свій шлях"

була цілком задоволена своєю початковою зарплатнею. А потім у місті з’явився старий ковбой із величезним досвідом і високими сподіваннями щодо заробітку. За нього дали ту ціну, яку він просив, і взяли його у штат. В організаційній структурі він посідав нижчий щабель порівняно з Вайолет. Вона була його босом, а отримувала на 35 відсотків менше, ніж він.

— Це було очевидно. Якщо вони могли знайти гроші, щоб заплатити Ковбою, яким я керувала (і яким захоплювалась, до речі), з етичної точки зору вони були зобов’язані призначити мені більшу зарплатню.

Так вони й зробили. Вайолет отримала величезну надбавку того самого дня, коли Ковбою виділили окремий стіл.

— Та я все одно почувалася некомфортно. Сума здавалася перебільшеною і недоречною. Не те щоб я вважала, ніби виконую свою роботу не на вищому рівні. Усе було чудово. Та це якось не вкладалось у мене в голові. А комплекс самозванки, який і так не давав мені спокою, ще посилився. Не можу повірити, що зараз це кажу, та я ліпше б сама заробила підвищення чи попросила про нього, аніж отримала його завдяки щасливому випадку — чиїмось вимогам.

«Грошові черевики» Вайолет не підходили їй за розміром. Так можуть з’явитися пухирі.

Я дізналася про «грошові черевики» від надзвичайно авторитетної та успішної бізнес-леді — моєї приятельки Сем. Якось пізно ввечері я надіслала їй електронного листа з проханням дати термінову пораду. Вам знайомі такі листи. Чому було б не мати більше здорового глузду та менше дурної пихи й попросити про пораду тиждень тому? Тепер ви робите все в останній момент, і вам так ніяково, що хочеться крізь землю провалитися. «Семмі, мені треба подати цю пропозицію якомога швидше… Ти ще не спиш? Цілую-обіймаю». Дзвонить телефон. Це Сем. Звісно. «Викладай, дорогенька». Я викладаю. А вона розповідає мені свою історію. Я починаю все занотовувати й одразу відчуваю вдячність.

— Коли я вперше взялася за такі масштабні розрахунки, в мене не було досвіду, я ніколи не оперувала такими великими сумами, — почала розповідь Сем. — Я знала, що мої корпоративні клієнти мають колосальні бюджети. Для мене ціна проекту була просто величезною, а їм вона такою не здавалася. Моя перша робота насправді вартувала $100 000, але ж це було на $70 000 більше, ніж я отримувала за проект раніше! То був грандіозний розрив, хоч я знала ціну своїй праці й розуміла, що на 100 відсотків здатна виконати це завдання. Проте я ще не почувалася комфортно, розгулюючи в черевиках вартістю $100 000. Річ була не в тому, скільки я могла «вибити з них». Річ була в тому, яка сума здавалася прийнятною для мене.

Така вже Сем. Суцільна чесність і непідкупність. За це її всі обожнюють.

Я уявила собі власні нові «грошові черевики» (якщо вам цікаво, то були коричневі шкіряні черевики від Prada, на платформі, із золотими застібками). Сем продовжила:

— Я знала, що на початку своєї кар’єри втрачала гроші, нехтуючи своїми можливостями. Але для мене було важливіше відчувати душевний спокій. У своїх «грошових черевиках» треба почуватися зручно, інакше далеко не підете. Настане момент, коли ви почнете втрачати рівновагу.

Я не хотіла втрачати рівновагу через сумніви та самооцінку. Я лише хотіла отримати роботу, блискуче з нею впоратися та мати цей досвід як перевагу на майбутнє. Думка про те, аби прагнути максимального бюджету заради нього самого, мені аж ніяк не подобалась. Усе це здавалося надто зухвалим. Ми обидві погодилися, що було розумно оцінити проект десь приблизно у $200 000. Зате я почувалася би спокійною — впевненою, незалежною, дуже задоволеною — із сумою в $120 000. І працювати було би приємно. Саме те, що треба. Точно за розміром. А якби я взялася за наступний подібний проект, тоді могла би підняти планку. Це було чесно, це тішило, і я відчувала, що можу досягти своєї мети. Наді мною не тяжіла необхідність когось перевершувати чи з кимось змагатись. Я отримала контракт.

То був один із найпростіших і найефективніших з огляду на часові витрати проектів, над якими я будь-­коли працювала. Мій прибуток за годину складав чималу суму.

Коли ваші «грошові черевики» вам пасують, ваша хода стає жвавішою і… красивішою.

Скільки коштує, стільки й коштує

Рубі придумала план, як можна подорожувати за рахунок роботодавця.

— Я переконала свого боса, що поїздка країною, під час якої я продаватиму наш продукт, буде чудовим піар-ходом. На фургоні буде розміщено наш логотип, у кожному місті я організую якийсь захід, а світлини викладатиму у Facebook. Я втамую свою любов до подорожей, а компанія отримає чудову можливість ближче познайомити споживачів зі своєю продукцією. Він був у захваті від цієї ідеї.

Рубі була готова вирушати в дорогу, усі витрати оплачувала компанія.

— Та коли я склала проект бюджету, почала вагатись. Оренда автомобіля, паливо, витрати на житло, організаційна підтримка. Звісно, я не збиралася подорожувати першим класом, але загальна сума лякала мене навіть на папері, і я побоювалася, що, коли керівництво побачить ті цифри, вони відхилять мою ідею. Я почала урізати бюджет, намагаючись зекономити. Я подумала, що можна винайняти компактну автівку замість фургона. Можна напроситися переночувати у друзів, а не зупинятися в готелях. Тривалість подорожі можна скоротити з дванадцяти до восьми місяців. Це все починало мене гнітити.

Мама її спинила й повернула до тями.

— «Скільки коштує, стільки й коштує. Нічого не поробиш», — сказала вона мені. Вона людина практична. Тож я подала бюджетну заявку на досить комфортну, хоча без зайвої розкоші, подорож, а потім кусала нігті, очікуючи почути у відповідь, що я вийшла за межі, як така собі примадонна, і весь проект скасовується. Або ще гірше: знайшлася людина, яка зробить дешевше, — можливо, доведений до розпачу стажер, який готовий спати в хостелах, щоб потім повернутися й посісти моє місце.

Інколи для того, щоб узяти перешкоду, ви мусите добряче попітніти.

— Кілька днів потому бос натрапив на мене в коридорі. «Ви хочете розпочати тур із західного чи східного узбережжя?» — запитав він мене. «Із західного», — відповіла я, розмірковуючи, що він, мабуть, усе ще збирає інформацію для рішення. «Гаразд, гаразд. Хороша ідея». І він попрямував до свого офісу.

— А кошторис він уже встиг побачити до цього? — поцікавилася я в Рубі.

— Я побігла за ним коридором, щоб запитати про це. Можу додати, що почувалася я, ніби гладке маленьке цуценя. А він сказав (тільки уяви собі!): «Скільки коштує, стільки й коштує». Усі мої хвилювання були даремними. От дурна! Урок було засвоєно! Скільки коштує, стільки й коштує, нічого не поробиш! Мамо, ти супер!

Дізнайтеся, що цінують люди, які вас оточують. Розпитайте друзів про те, як вони отримали підвищення, як заробили статки, як підвищували свої ціни та стандарти. У дев’яти випадках із десяти йдеться про рішучі кроки. Рішучі кроки не обходяться без сумнівів, віри, а найчастіше — без задоволення.

Перш ніж пропонувати свою продукцію чи послуги задешево, прочитайте це вголос. Двічі!

Аби про щось дізнатися, треба запитати.

Коли ви про щось просите, то частіше чуєте у відповідь «так», ніж «ні».

Професіонали добре знаються на цьому питанні й розуміють, скільки це коштує.

Повертатися до питання грошей і просити більше після того, як усе вже узгоджено, буде для вас майже нереальним. Починайте з вищої суми — тоді в разі необхідності ви зможете поступитися та знизити її.

Жоден кошторис не є остаточним. Якщо люди