Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

— Стережися, володарю! — закричав Тишко, його супротивник скосив погляд — лише на півмиті, але старому вистачило й цього, щоб знайти шпаринку між казаном та озброєною рукою і вразити його мечем. Гайнелій же крутнувся на місці, лівицею перехопив спис, що летів просто на нього, і блискавичним ударом заколов ним кочовика. Повернувся до останнього, який побілів і впав ниць.

— Не вбивайте! — заволав, по-собачому піднімаючи голову. — Рабом вашим буду! Довіку! Ми ж нічого вам не зробили… поганого!

— А й справді, — несподівано охолов Гайнелій. — Чого ми їх…

Повільно зліз з коня. Спішився і його старий супровідник.

— Ми не знали, чого від них чекати, — миролюбно мовив Тишко і раптом устромив клинок у спину того, що волав, намагаючись схопити Гайнелія за ноги, — спритно, уміло.

— Навіщо? — поморщився молодий ватаг.

— Ми самі в тумані. Невідомо, кого ще зустрінемо, — Тишко витяг з рук нещасного, що здригався в останній конвульсії, меч з простим руків’ям.

— Ти, як завжди, мудрий та передбачливий. І мені життя врятував. Чи знайду когось, вірнішого за тебе? — Гайнелій важко зітхнув і повернувся до коня. Неясні шерехи в тумані тривожили його, хотів скоріше забратися звідси.

— Я радий тобі прислужитися, — хрипко мовив Тишко.

І спритним, умілим рухом увігнав щойно піднятий меч у спину свого ватажка.

Гайнелій не скрикнув, не застогнав — лише здивовано повернув голову з наморщеним чолом. Удар був майстерним…

Невдовзі загін степовиків розшукав їх у поріділому тумані, і всі повірили щирій розповіді Тишка про те, як загинув славний небіж царя Гайнелій від руки невідомого бродника, в запеклій битві, як, помираючи, передав йому, Тишкові, царську пектораль і заповів правити в підкорених степах.

Влада знову перейшла до інших рук. Цього разу ціною життів лише кількох нікчемних бродників.

І Гайнелія.

Про те, яку силу мав Коріель у створеному ним тумані, знала лише Віланда. Яка завжди недолюблювала слизького Тишка і аж ніяк не хотіла бачити його володарем цього краю.

33

Пів на шосту.

В цей час людський потіку метро стає найщільнішим. Обличчя пасажирів, виштовхнутих ескалатором нагору, зливаються в рясне миготіння — мов жмурки на воді. Тровік казав правду, за кілька хвилин мимо проходить стільки народу, скільки Огнеслава не бачила за все своє попереднє життя. Двигтіння тисяч ніг, механічний гуркіт східців, одночасний гомін багатьох розмов зливаються в неясний, ніби віддалений від свідомості гул.

І неможливо як слід розгледіти когось у цьому натовпі, залишається сподіватись, що він сам її впізнає.

Використавши досягнення сучасної науки, Софія перетворила своє волосся спокійного відтінку осіннього степу на сяйво сонячної міді, хімічна завивка зробила його пишним та кучерявим, кілька штрихів косметики надали погляду смарагдової глибини. Очі перехожих тепер часто мимоволі зупинялись на її яскравому обличчі.

Розлучення та розмін квартири тяглися майже рік. Приятельки й сусідки спочатку беззастережно були на її боці, співчували, підтримували, але, не одержавши навзамін підсвідомого задоволення від спостерігання чужого нещастя, почали дратуватися. Що, крім підозри, може викликати жінка, подружній корабель якої зазнав катастрофи, а вона після цього розквітає, мов осіння хризантема — ароматно й надовго? Всі чоловіки п’ють, це не причина для розлучення.

Обрубити стійкий шлейф пліток та наклепів удалося, лише переїхавши в інший мікрорайон та змінивши місце роботи. За посадою бухгалтера житлово-комунальної контори вона, звісно, не тужила, а ось «квадратно-гніздовий» масив однакових будинків дратував дедалі дужче. Найогиднішими здавалися численні телевізійні антени на дахах, які нахабно хапали з повітря своїми павучими лапами тремтливі химерні хвилі…

Коли нескінченна юрба порідшала, пішла з нею до виходу. Сухий гумовий вітер метро підганяв у спину. Шизофренічне мерехтіння реклам відволікало від головного — облич. У які вона безсоромно вдивлялася, сподіваючись знайти в одних очах той самий вираз. Який вона впізнає одразу. Безпомилково.

Передвечірньою центральною вулицею прямувала вниз, до майдану. Приваблювали його багатолюдність і вишукана архітектура позаминулого століття.

Останнім часом зацікавилась історією. Наполегливо шукала в наукових монографіях, солідних і не дуже, згадку про країну Авілар. Марно. Її наче ніколи й не існувало. Або щезла без сліду. Орачів та степовиків сподівалася впізнати і в кіммерійцях, і в скіфах, і в безлічі інших народів, проте, коли вчитувалась уважніше, помічала багато розбіжностей. Особливо, коли йшлося про колесо. Це було найстрашніше табу. Лик бога-Сонця — священний. На це зважали навіть чаклуни, які у своїх замках потай використовували колеса й коліщатка, але до відкритого блюзнірства не опускалися… Про щити й не чули. Билися мечами та списами.

Дивні племена! Чи були вони всі мешканцями іншої планети чи іншого виміру? Можливо. Схоже, було там щось не так, не правильно. Не зациклений-уповільнений плин часу, — за Ейнштейном, це зовсім не порушення світового устрою, — а щось важливіше. Відсутність справжньої любові? Відірваність не лише від інших світів, а й від головного, що рухає всі світи. Бога Любові, Бога Світла. Він був недосяжний для відокремлених зачарованим кордоном язичників…

Хто про це думав, хто відчував — Софія чи Огнеслава?

Вони стали єдиним цілим, гармонійно сплелися в одну особистість. Софію приваблювали музика й поезія — і Огнеслава полюбила їх ритм та чарівливість. Огнеслава любила вбиратися в чорне й прикрашатися сріблом — Софія залюбки купувала цей «одяг для жалоби», жартома називаючи себе солом’яною вдовицею. А пізно ввечері вишивала візерунками-оберегами нічні сорочки та білизну. Вельф мав рацію: Огнася залишилась орачкою в оболонці чаклунських атрибутів, і це також ріднило її з укоріненою в провінційній ментальності Софійкою. Народжена з їхнього об’єднання Софія-Огнеслава все частіше думала про те, що не можна до скону лишатись у полоні поганських вірувань та забобонів. Проте, всім серцем пориваючись до Бога, вона боялась церков. Поспішно приліпивши свічечку, швидко йшла геть. Щось тримало її в полоні, щось заважало, і вона хотіла й не наважувалась перебороти це.

…Вогники нечисленних машин ставали помітнішими, повітря наповнювалося синюватою імлою. Ішла неспішно, розглядаючи зустрічних, іноді різко повертала голову, й тоді вогненно-руде волосся стріпувалось, мов живе.

Обидві вони любили спогад про сяючий степ та неймовірно гарного вершника. Пам’ятали, як повітря дзвеніло ароматом сонячного проміння, коли він об’їжджав її, і вона, викупана в його погляді, знала, що пахне літнім дощем і вільним хвилюванням трав. «Твоєї присутності було досить, щоб примиритися з цим гинучим світом…» Тоді, саме тоді світ здригнувся, час змішався з прачасом, і простір сповнився безмежністю. Саме тоді все змінилося, але зрозуміла це тільки вона. Яким далеким був той день… Але губи приємно заворушились, усмішка, з’явившись сама по собі, зігріла міцно стулені