Читати книгу - "...коли один скаже: Слава Україні!"

22 серпня 1952 року з метою подальшого не розколювання визвольного руху С. Бандера залишиє пост Голови Проводу ЗЧ ОУН та планував перейти нелегально в Україну для продовження підпільної боротьби. Четверта й п’ята конференції ЗЧ ОУН 23-25 травня 1953 та 7-9 травня 1955 років відставку Бандери не приймали. У січні 1954 р. на підставі нібито отриманих з України повідомлень щодо реорганізації ЗЧ ОУН від Василя Кука та В. Охримовича були передані Ребетом Бандері. На їх базі була створена Колегія уповноважених в складі Л. Ребета, Зенона Матли і С. Бандери для полагодження суперечностей. В ході подальших переговорів конфліктуючі сторони не дійшли до порозуміння, і 20 лютого 1954 року була створена ОУН-закордоном.

Цей поділ в націоналістичному русі залишається складним та оповитим різними міфами. За перипетіями конфлікту в ЗЧ ОУН пильно слідкували цілими десятиліттями спецслужби СССР. Вони скеровували його в потрібне русло своїми агентурно-оперативними операціями й радіоіграми: через Мирона Матвієйка -«Травневого» під кодовою назвою «Звєно» та В. Охримовича -«Восьмого» під кодовою назвою «Траса», а також оперативною грою «Рейд» (імітація через агентуру контрольованого зв’язку ОУН через Польщу із ЗЧ ОУН).

Для остаточного вияснення всіх деталей даного конфлікту потрібно відкриття всіх спецархівів в Україні, Росії й на еміґрації. Однак на це, мабуть, потрібно буде чимало десятиліть і самовідданої праці фахівців. До того про вказані події можна лише висувати власні гіпотези та писати стосовно цього суб’єктивні рефлексії, перебуваючи під певним ідеологічно-політичним тиском дуже багатьох сторін даного конфлікту.

Кожен із членів ОУН і УПА чітко усвідомлював, що, воюючи за державну незалежність, на нього чекає певна й неминуча смерть. Тому слова С. Бандери до членів Великого збору, які обрали його в 1955 р. Головою Проводу ЗЧ ОУН, видаються цілком логічними: «Я приймаю Ваш вирок смерти». Він, як і його сотні тисяч соратників, бажали такої смерті, яка б у свою чергу породжувала все нових борців та сприяла подальшій боротьбі національно-визвольного руху.

Радянська влада вбачала у Степані Бандері найзапеклішого ворога свого режиму. Шостого лютого 1946 року Микола Бажан як представник делегації УРСР на засіданні сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні вимагав від Заходу видати Бандеру як «воєнного злочинця». Але ці та інші домагання не давали жодного бажаного результату. Комуністичне керівництво за таких обставин бачило єдиний шлях досягнення своєї мети — фізичне знищення керівника визвольного руху. Щоб уникнути переслідувань радянських спецслужб, сім’я Бандери постійно змінювала своє місце проживання. Тимчасовими притулками стають помешкання в Інсбруку, Зеєфельді, Ґільдерсгаймі, Брайбруку над озером Амерзе, біля Штарнбеґського озера, Мюнхені та його околицях.

Служба Безпеки ЗЧ ОУН розкривала плани підготовки таких замахів: 1) У 1947 році в Мюнхені з’явився агент МГБ Ярослав Мороз, який мав вбити С. Бандеру; 2) У 1948 року такий план намагався реалізувати агент з Польщі Володимир Стельмащук; 3) У 1950 році вбивство підготовляли агенти МГБ з Чехословаччини; 4) 1952 р. було вислало до Західної Німеччини для вбивства агентів «Лєгуда» і «Лємана»; 5) 1953 р. до Мюнхена був засланий агент «Стефан Ліпгольц»; 6) Весною 1959 агент КГБ Вінцік з Відня робив спробу викрасти сина Бандери, Андрія; 7) У 1959 р. КГБ підготувало агента-поляка родом з Волині, який мав прилюдно застрелити С. Бандеру й заявити, що він помстився за співвітчизників, які там загинули. Крім цих агентів, КГБ у Німеччину відправляла кожен рік завжди нових. 15 жовтня 1959 року Степан Бандера поїхав додому сам. Зайшовши у підїзд, він отримує вистріл в обличчя синильнодіючою кислотою від агента КГБ Богдана Сташинського. Через кілька секунд сусіди на сходах знайшли тіло мешканця цього будинку, якого всі знали як «Степана Попеля».

В українському націоналістичному русі ХХ століття яскраво виділяється постать Степана Бандери, з ім’ям якого асоціюється національно-визвольна боротьба. Його громадсько-політична, організаційна та публіцистична діяльність багатогранна й дуже важлива саме сьогодні. Степан Бандера — автор багатьох праць, у яких ґрунтовно розроблено засади українського націоналізму. На жаль, тільки окремі його статті увійшли у збірник «Перспективи української революції».

Степан Бандера. Над могилою Євгена Коновальця

(Промова виголошена 25 травня 1958 року над могилою сл. пам. полк. Євгена Коновальця в Роттердамі, Голландія).

«Двадцять років — це звичайно невеликий відтинок часу в житті народів. Звичайно — але не це двадцятиріччя, яке лягло між теперішністю й трагічним травнем 1938 року. До нього не можна прикладати звичайної міри часу. Воно виповнене такими подіями історичного значення, що своєю вагою може рівнятися з цілими сторіччями інших епох. І всесвітня історія запише цей період назрівання, ходу й наслідків Другої світової війни, як один із найважливіших. А вже в історії українського народу й української землі це двадцятиріччя закарбувалося такими подіями й процесами, дале-косяглими перемінами й трагічними потрясеннями, що їх було б досить на долю багатьох поколінь.

Цей власний багатий і важкий зміст того порівняно недовгого часу творить неначе призму, через яку можемо бачити події і постаті у далекій перспективі, не в сучасних, а історичних пропорціях. Чимало справ і проблем, які двадцять років тому полонили увагу народів, сьогодні виглядають дрібними й маловажними. Скільки відійшло у безслідне забуття постатей, що в той час стояли в центрі публічної уваги? Але ця перспектива часу, багата на великі події й зміни, не тільки зменшує й нівелює картини. Вона теж відслонює і ставить на ввесь зріст такі постаті й справи, які здобули собі тривале значення й вплив у житті народів.

І ось стоїмо над могилою такого небуденного мужа, полковника Євгена Коновальця. Двадцять літ проминуло, як у цій чужинній землі, далеко від Батьківщини, поховано тіло одного з найбільших синів України. Та всі бурхливі події, що бурунами котилися через Землі України і не лишили незаторкненого навіть цієї, здавалося б, затишної голляндської країни, не змогли затопити, ні присипати пилом забуття пам’яті про Євгена Коновальця. Вони немов підняли її на височінь, неначе очистили довкола неї виднокруг, так що вона виступає ще монументальнішою, ще світлішою на тлі нашої епохи.

Коли замислимося над питанням: чому це так, чому той час не прислонив тінню цієї постаті, приходимо до переконання, що це діється завдяки величі й вартості життєвого чину полковника Коновальця, завершеного Його смертю борця.

Євген Коновалець, комендант Корпусу Січових Стрільців — це одна з найбільших, найсвітліших постатей у період будування і збройної оборони Української Держави 1917-20 років. Після знищення Української Держави й захоплення Земель України ворожою військовою навалою він стає основоположником, організатором і провідником націоналістичного, визвольного руху, оформленого найперше